Як народи СРСР допомогли червоній армії. «Союзники рейху»: які радянські народи воювали за Гітлера у легіонах СС. Легіон СС «Вільна Арабія»

Цікаво, що у цьому списку немає словаків, хорватів та італійців, чиї держави також воювали із СРСР, а також іспанців. Справа в тому, що перші дві національності розглядалися в СРСР як такі, чиї держави окуповані фашистами. У СРСР 1942 року було сформовано чехословацька військова частина (спочатку бригада, наприкінці війни – корпус). Хорвати не відокремлювалися від інших югославів. Італійці ж і іспанці, які прийняли підданство СРСР, могли бути лише впевненими антифашистами. Особливо багато виявилося в СРСР іспанців, які емігрували після поразки Республіки громадянської війни 1936-1939 рр.

Вони підлягали заклику на загальних підставах; крім того, серед них був дуже сильний приплив добровольців. У ході війни з тих же міркувань політичної неблагонадійності, а також через недостатньо високу боєздатність маси призовників, що виявилася недостатньо, був відстрочений заклик представників ще цілого ряду національностей. Так, 13 жовтня 1943 року Державний Комітет Оборони (ДКО) ухвалив звільнити від 15 листопада 1943 року заклику молоді 1926 року народження представників корінних національностей усіх союзних республік Закавказзя та Середньої Азії, Казахстан, а також всі автономні республіки і автономні області Північного Кавказу. Наступного дня ДКО ухвалив розпочати їх призов із листопада наступного, 1944 року, причому у резерв, а чи не в діючу армію.

Нерідко ці ухвали невірно трактують як припинення призову даних національностей взагалі. Однак у них ясно сказано, що відстрочка призову стосується лише молоді цього року народження. На дедалі старші віки вона поширювалася.

У досить двозначних умовах відбувався заклик серед корінних народів Крайньої Півночі, Сибіру та Далекого Сходу. До ухвалення закону СРСР про загальний військовий обов'язок від 3 вересня 1939 року їх представники не призивалися до Збройні сили. Восени 1939 року пройшов їхній перший заклик. У деяких джерелах можна зустріти твердження, що з перших днів Великої Вітчизняної війни представники корінних народів Півночі стали закликати на фронт. Цьому суперечать вказівки постанову ДКО, видане перші тижні після початку війни, про звільнення корінних народів цих регіонів РРФСР від призыва. Щоправда, точних вказівок на дату та номер такої постанови немає. Пошук за назвами не дав результатів. Втім, не всі назви постанов ДКО за 1941 опубліковані.

Ті ж автори повідомляють, що у ряді випадків до заклику корінних народностей Півночі підходили формально, і там мали місце численні факти дезертирства призовників. Крім того, в Ненецькому національному окрузі Архангельської області у січні 1942 року були сформовані олійно-транспортні батальйони. Є вказівки на подібні формування та інших регіонах Півночі. Відомі імена багатьох представників корінних народів Півночі, що воювали у лавах Червоної Армії у Велику Вітчизняну війнута нагороджених орденами та медалями СРСР. Серед них – піхотинці, снайпери, льотчики та ін.

У роки Великої Вітчизняної війни на фронті пліч-о-пліч воювали сини і дочки всіх республік і всіх народів СРСР. Кожен народ цієї війни були свої герої.

Народи, у яких героїв було найбільше

У роки Великої Великої Вітчизняної війни Героями Радянського Союзустали 7998 росіян, 2021 українець, 299 білорусів. Наступними за кількістю героїв йдуть татари – 161, євреї – 107, казахи – 96, грузини – 90, вірмени – 89.

Інші народи

Ненабагато відстали від грузинів та вірмен узбеки – 67 героїв, мордвинці – 63, чуваші – 45, азербайджанці – 43, башкири – 38, осетини – 33.

По 9 героїв вийшли з німецького (мова, звичайно ж, про поволзьких німців) та естонського народів, по 8 – з карелів, бурятів та монголів, калмиків, кабардинців. Адиги дали країні 6 героїв, абхази – 4, якути – 2, молдавани – теж 2, тувінці –1. І, нарешті, представники репресованих народів, таких як чеченці та кримські татари, боролися не менш хоробро, ніж інші. 5 чеченців та 6 кримських татар були нагороджені званням Героїв Радянського Союзу.

Про «незручні» національності

На побутовому рівні в СРСР практично не було етнічних конфліктів, всі мирно жили пліч-о-пліч, і ставилися один до одного якщо не по-братськи, то по-добросуседськи. Проте, державному рівні були періоди, коли деякі народи вважалися «неправильними». Це насамперед репресовані народи та євреї.

Усі, хто хоч трохи цікавиться питанням кримських татар, знає ім'я Аметхана Султана, легендарного льотчика-аса, двічі Героя Радянського Союзу. Подвиги здійснили і представники чеченського народу. Як відомо, в 1942 році було припинено заклик на фронт жителів Чечено-Інгушської республіки, але вже до кінця літа цього року, коли фашисти вторглися на Північний Кавказ, було прийнято рішення закликати на фронт добровольців із числа чеченців та інгушів. На призовні пункти з'явилися 18,5 тисячі добровольців. Вони стояли на смерть на підступах до Сталінграда у складі окремого Чечено-Інгушського полку.

Про євреїв нерідко існує думка, що представники цього стародавнього народуздатні, передусім, до інтелектуальної роботи і до комерції, а вояки їх так собі. І це неправда. 107 євреїв стали у роки Великої Вітчизняною ГероямиРадянського Союзу. Величезна заслуга євреїв, наприклад, в організаціїпартизанського руху в Одесі

Від «натуральних» чисел – до відсотків

7998 росіян стали у роки війни Героями Радянського Союзу. На перший погляд, це число набагато більше, ніж 6 – саме стільки Героїв Радянського Союзу з адигів. Однак, якщо подивитися на відсоткове співвідношення числа героїв до чисельності населення, то вийде зовсім інша картина. Перепис 1939 року показав, що у країні живуть 99 591 520 росіян. Адигів – 88115. І виходить, що відсоток героїв на «душу населення» у маленького адигейського народу навіть дещо більший, ніж у російських – 0,0068 проти 0,0080. «Відсоток героїзму» в українців становить 0,0072, у білорусів – 0,0056, у узбеків 0,0013, у чеченців – 0,0012 тощо. Зрозуміло, що саме собою число героїв не може вважатися вичерпною характеристикою національного духу, але співвідношення числа героїв і загальної чисельності населення щось говорить про народ. Якщо ознайомитися з цією статистикою на прикладі народів СРСР, то стане ясно - у роки війни кожен з наших народів вніс свою частку в загальну перемогу, і виділяти когось було б кричущою несправедливістю.

У ході Другої світової війни нацистське керівництво створювало численні військові частини та підрозділи за національною ознакою з представників тих народів, які б могли битися на боці Німеччини. Нацисти, як і їхні противники, прагнули розіграти модну у ХХ столітті карту «національного визволення» та «антиколоніалізму».

У військах Третього рейху були формування з представників мусульманських народностей СРСР, грузинів, вірмен, арабів, індійців, росіян. У тому числі навіть створювалися частини СС, у яких, з ідеї, могли бути лише «істинні арійці». Але, як говорив рейхсфюрер Гіммлер, «у моєму відомстві тільки я вирішую, хто арієць, а хто ні».

Війська з кавказьких та мусульманських народів СРСР

У перші місяці війни в німецький полон потрапили сотні тисяч громадян СРСР різних національностей. Після вагань, викликаних небажанням з будь-ким ділити «чисто німецьку» перемогу, Гітлер у грудні 1941 року погодився з аргументами про створення добровольчих частин із представників мусульманських і кавказьких народностей СРСР. Почали формуватися звані східні легіони.

Спочатку їх було чотири: Туркестанський, Грузинський, Вірменський та Кавказько-мусульманський. Пізніше останній був поділений на Азербайджанський та Північнокавказький, а також був утворений Волзько-татарський легіон (або легіон Ідель-Урал). У лютому 1942 року був створений Штаб командування східних легіонів, який об'єднав керівництво всіма сформованими у складі вермахту з'єднаннями з представників народів сходу і півдня СРСР.

Загалом у складі східних легіонів було 86 батальйонів загальною чисельністю близько 100 тисяч людей. Найчисленнішим виявився Азербайджанський легіон - 40 тисяч солдатів і офіцерів, у решті було від 5 до 20 тисяч. Перші підрозділи легіонів взяли участь у боях проти радянських військ уже восени 1942 року на Північному Кавказі.

Широкому бойовому використанню східних легіонів передував наказ ЗКВ у серпні 1942 року, в якому кавказькі та мусульманські народи СРСР були названі «союзниками» рейху. При цьому Гітлер зазначав, що цілком довіряє лише мусульманам з-поміж громадян СРСР, але ставиться насторожено до створення військових частин з грузинів та вірмен. У вересні 1943 року всі східні легіони були передислоковані на захід.
Крім східних легіонів у складі вермахту діяла 162 піхотна дивізія, яка з початку 1942 року поповнювалася переважно представниками тюркських народів. Дивізія вела бойові дії у 1943-1945 рр. на Італійському фронті. До східних легіонів можна віднести і Калмицький кавалерійський «корпус» (що налічував лише 3600 осіб) вермахту, організований восени 1942 року, що боровся до кінця війни.

Східні легіони часто і необґрунтовано зараховують до військ СС, куди вони були формально зараховані лише наприкінці 1944 року. Вихідно ж у СС входило лише Східно-тюркське з'єднання із представників східних народів СРСР (чисельність – 8500 осіб).

Російські та козачі війська СС

Торішнього серпня 1942 року козаки були офіційно названі «союзниками рейху», а січні 1943 року нацисти визнали «арійцями» і козаків, і росіян. Найбільш численними російськими з'єднаннями СС стали 29-а та 30-а ваффен-гренадерські дивізії та 15-й козачий кавалерійський корпус. Їх формування належить до завершального періоду війни. 29-а дивізія була створена з колабораціоністської «Російської визвольної народної армії», що відступила з Брянщини, Б. В. Камінського. Дивізія брала участь у боях проти партизанів Східної Європи. Причому під час придушення Варшавського повстання Камінський - така іронія долі - був розстріляний самими есесовцями за звірства (!) його підлеглих.

30-а дивізія короткий час наприкінці 1944 року діяла у Франції, після чого через масові перебіжки до противника було розформовано. 15-й козачий корпус був розгорнутий з 1-ї козацької дивізії СС на початку 1945 року та взяв участь у завершальних битвах Другої світової війни на території Угорщини та Австрії.

Легіон СС «Вільна Арабія»

Довгий час нацистам заважало звернутися до арабів із закликом розпочати повстання проти англійських колонізаторів та обставина, що німецький союзник Італія також володіла великою арабською країною – Лівією. Але після залишення військами «осі» Північної Африки почалося вербування арабів у вермахт. На той час чимало арабів проживало в різних країнахПівденної Європи, якась їх кількість виявилася серед британських та французьких військовополонених.

Натхненником арабського легіону став колишній муфтій Єрусалима Амін аль-Хусейні, вигнаний англійцями у 1940 році. Раніше він зустрічався із Гітлером, в особі якого вітав «захисника ісламу». Аль-Хусейні допомагав укомплектовувати мусульманські частини боснійцями та албанцями, а 1 березня 1944 року закликав (по радіо з Берліна) весь арабський світ до джихаду на стороні Третього рейху проти євреїв. Арабський легіон (чисельністю понад 20 тисяч) було сформовано на Балканах наприкінці 1943 року. До травня 1945 року він ніс окупаційну службу і воював із партизанами у Греції та Югославії.

Індійський легіон СС «Вільна Індія»

Серед британських військовополонених у Німеччині було чимало індійців. Серед частини індійців ще до Першої світову війнубули популярні настрої використовувати союз із Німеччиною для звільнення від британського панування. Під час Другої світової війни індійський діяч Субхас Чандра Бос сформував у країнах, окупованих Японією Індійську національну армію. Нацисти вирішили розіграти індійську карту.
У серпні 1942 року в Північній Африці був сформований Індійський легіон (з 1944 р. - легіон СС «Вільна Індія»), куди вступили приблизно три з половиною тисячі смаглявих «істинних арійців». Цікаво, що мовою військових команд у легіоні була англійська. Його участь у військових діях на Заході та в Італії була обмеженою. Після здачі його в полон союзникам кілька його керівників розстріляли британці за зраду. Інші відправили на закінчення Червоного форту в Делі, їх засудили потім на знаменитому процесі, але незабаром звільнили під натиском індійського руху за незалежність.

Мрії про британські та американські війська СС

Вважаючи британців «нордичним» народом та природним союзником у боротьбі проти більшовизму, нацисти оголосили про створення британського добровольчого корпусу СС. Проте в нього записалося лише... 27 людей із кількох сотень тисяч британських військовополонених. Провалився план створення ірландських частин СС проти британців.
На початку 1943 року у німців з'явилися перші американські військовополонені. У керівництва СС був план створення добровольчих американських дивізій, названих на ім'я діячів Конфедерації у громадянській війні 1861-1865 гг. - «Джефферсон Девіс» та «Роберт Лі».

Проте американців, згодних воювати за Гітлера, не набралося і на один взвод.

Широко поширене судження, що це народи СРСР однаково кували перемогу над фашизмом, і не можна виділяти чи принижувати якісь окремі.
Однак, жодним чином не ставлячи під сумнів цей принцип, зауважимо, що він не повинен обмежувати дослідження державної політикищодо національностей СРСР.

Саме радянська держава ділила народи більш і менш лояльні щодо нього, і навіть більш-менш підготовлені до дій у сучасної війні з історично сформованих стадіальних відмінностей у своєму культурному розвитку та рівні цивілізації.
З побоювань нелояльності щодо СРСР у роки Великої Вітчизняної війни не закликалися в діючу армію громадяни СРСР національностей, що мали свої держави крім СРСР (насамперед – держави, що воювали з СРСР, або потенційні противники): німці, японці, румуни, угорці, фіни, болгари, турки. З них формувалися тилові частини, задіяні в різних, переважно будівельних роботахвійськового призначення.
Зрозуміло, із будь-якого правила бувають винятки, не обходилося без них і тут. Представники цих національностей зустрічаються серед тих, хто воював і загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни, серед нагороджених орденами та медалями СРСР. Як правило, це були добровольці, які приймалися в діючу армію з причин впевненості в їх політичній лояльності (членство в партії, комсомолі тощо).


Цікаво, що у цьому списку немає словаків, хорватів та італійців, чиї держави також воювали із СРСР, а також іспанців. Справа в тому, що перші дві національності розглядалися в СРСР як такі, чиї держави окуповані фашистами. У СРСР 1942 року було сформовано чехословацька військова частина (спочатку бригада, наприкінці війни – корпус). Хорвати не відокремлювалися від інших югославів. Італійці ж і іспанці, які прийняли підданство СРСР, могли бути лише впевненими антифашистами. Особливо багато виявилося у СРСР іспанців, які емігрували після поразки Республіки громадянської війни 1936-1939 гг. Вони підлягали заклику на загальних підставах; крім того, серед них був дуже сильний приплив добровольців. У ході війни з тих же міркувань політичної неблагонадійності, а також через недостатньо високу боєздатність маси призовників, що виявилася недостатньо, був відстрочений заклик представників ще цілого ряду національностей. Так, 13 жовтня 1943 року Державний Комітет Оборони (ДКО) ухвалив звільнити від 15 листопада 1943 року, що розпочинався, заклику молоді 1926 року народження представників корінних національностей всіх союзних республік Закавказзя та Середньої Азії, Казахстану, а також усіх автономних республік і автономних областей Північного Кав. Наступного дня ДКО ухвалив розпочати їх призов із листопада наступного, 1944 року, причому у резерв, а чи не в діючу армію.
Нерідко ці ухвали невірно трактують як припинення призову даних національностей взагалі. Однак у них ясно сказано, що відстрочка призову стосується лише молоді цього року народження. На дедалі старші віки вона поширювалася.
У досить двозначних умовах відбувався заклик серед корінних народів Крайньої Півночі, Сибіру та Далекого Сходу. До ухвалення закону СРСР про загальний військовий обов'язок від 3 вересня 1939 року їх представники не призивалися до збройних сил. Восени 1939 року пройшов їхній перший заклик. У деяких джерелах можна зустріти твердження, що з перших днів Великої Вітчизняної війни представники корінних народів Півночі стали закликати на фронт. Цьому суперечать вказівки постанову ДКО, видане перші тижні після початку війни, про звільнення корінних народів цих регіонів РРФСР від призыва. Щоправда, точних вказівок на дату та номер такої постанови немає. Пошук за назвами не дав результатів. Втім, не всі назви постанов ДКО за 1941 опубліковані.
Ті ж автори повідомляють, що у ряді випадків до заклику корінних народностей Півночі підходили формально, і там мали місце численні факти дезертирства призовників. Крім того, в Ненецькому національному окрузі Архангельської області у січні 1942 року були сформовані олійно-транспортні батальйони. Є вказівки на подібні формування та інших регіонах Півночі. Відомі імена багатьох представників корінних народів Півночі, що воювали у лавах Червоної Армії у Велику Вітчизняну війну та нагороджені орденами та медалями СРСР. Серед них – піхотинці, снайпери, льотчики та ін.

З усього цього правомірно зробити висновок, що загального обов'язкового призову в діючу армію серед нечисленних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу – саамів, ненців, хантів, мансі, евенків, селькупів, долган, евенів, чукчів, коряків, юкагірів, нанайців, орочів та і т.д. – не робилося (хоча не виключається самодіяльність такого роду з боку деяких місцевих начальників). Однак у низці національних округів з аборигенного населення з урахуванням обов'язкового призову формувалися допоміжні тилові частини, начебто вже згаданих оленно-транспортных батальйонів, використовуваних у специфічних умовах театру військових дій – на Карельському і Волховском фронтах. Відсутність обов'язкового призову обумовлювалося, крім недостатнього рівня освіти для сучасної війни, кочовим способом життя цих народів, труднощами їхнього військового обліку.
Всіляко заохочувалося у своїй добровольчий рух серед представників корінних національностей Півночі. Добровольці проходили відбір у військкоматах перед відправкою на фронт. Перевага надавалася тим, хто задовольняв наступним критеріям: володіння російською мовою, наявність хоча б початкової освіти, міцне здоров'я. Пріоритет віддавався також партійним та комсомольським активістам з-поміж тубільних народностей. Високо цінувалися снайперські якості професійних мисливців. Все це створило досить потужний приплив зазначеної категорії радянських громадян у діючу армію, а особливо в різні допоміжні частини, при тому що обов'язковому відправленню на фронт її представники не підлягали.


© Ярослав Бутаков

Перемогу у ВВВ було досягнуто колективним зусиллям народів СРСР. Лінія фронту та тил німців переважно знаходилися на території національних республік. Фашисти робили ставку на розпад СРСР як багатонаціональної держави, але ці розрахунки не справдилися.
У Червоній армії воювали росіяни (70-75%), українці (15-20%), білоруси (2-4%) та інші народи. Героями СРСР стали росіяни (11,6 тис. осіб), українці (2,1 тис. осіб), білоруси (0,3 тис. осіб), а також грузини, євреї, татари, вірмени, литовці, латиші, калмики та ін. Саме факт масового героїзму народів в ім'я досягнення єдиної мети дозволяє говорити про те, що під час ВВВ сформувався єдиний радянський народ.
2/3 армійських втрат – росіяни.
1944 року було створено національні військові частини (грузинські, латвійські, естонські та ін.), крім того, існували потужні українські та білоруські партизанські рухи.
Проте існували і профашистські національні формування – близько 1 млн. чол. Найбільша з них – армія Власова, існували також українські (бендерівці), латвійські (що знищили велику кількість євреїв у Прибалтиці), чеченські.
Саме факт підтримки чеченцями та іншими народами Кавказу військ ворога привів до рішення про депортацію їх до Казахстану. Тоді це рішення приймалося з подякою, т.к. за законом воєнного часу всі зрадники мають бути знищені, а під зрадників підпадала більшість чоловічого населення чеченців та інших депортованих гірських народів. Зрада на національному ґрунті була досить рідкісними явищами, не варто переоцінювати роль «армій визволення» - серйозної загрози для Червоної армії вони не становили.
Народи СРСР разом боролися за свободу та незалежність своєї держави. Як було зазначено, у результаті війни склався єдиний радянський народ. Йосип Віссаріонович Сталін під час урочистостей з нагоди Перемоги у війні підняв тост «за здоров'я радянського народу» і зазначив, що найбільший внесок у Перемогу зробив російський народ.