Зі статті Сергія Балмасова.

В Останнім часому суспільстві зафіксовано надзвичайне збудження навколо постаті однієї з вождів Білого руху адмірала Олександра Колчака, на честь якого у Санкт-Петербурзі встановили пам'ятну дошку, а Іркутську і Омську - навіть пам'ятники.
Примітно, що шанувальники постаті адмірала поминають його виключно як безстрашного полярного дослідника, а особливо екзальтовані шанувальники ставлять йому чи не заслугу той терор, який Колчак проводив проти червоних у Сибіру.
При цьому шанувальники Колчака часто дорікають червоним у тому, що ті, мовляв, "розігнали Установчі збори" у січні 1918 р. Але якщо більшовики просто розігнали Збори, то білогвардійці слідом за цим розстріляли цілий рядйого членів, які не мали жодного відношення до більшовиків.

У ніч із 22 на 23 грудня 1918 року в контрольованому колчаківцями Омську відбулося більшовицьке повстання. Це може здатися неймовірним, але його здійснили в серці білого Сибіру, ​​набитого білогвардійцями та військами "союзників" (перш за все, чехословацьких, сербських та британських).
Повсталі планували одночасним ударом захопити ключові об'єкти в Києві, склади зі зброєю, в'язницю та табори військовополонених. Після цього вони розраховували порушити залізничне сполучення, від якого критично залежало постачання білогвардійських військ на фронті.
Цими успіхами мало скористатися командування 5-ї Червоної Армії, яке знаходилося в тісній координації з підпіллям в Омську, і перейти в контрнаступ. Проте буквально напередодні бунту білої контррозвідки вдалося заарештувати керівництво одного з чотирьох міських штабів, які керували повстанням. Лідери більшовиків, вважаючи, що білі вже знають усі їхні плани, поспішили скасувати розпорядження про виступ.
Повідомити про це вдалося лише два з чотирьох штабів повстання. Незважаючи на очікуваний успіх, підкоряючись жорсткій партійній дисципліні, повсталі в останній момент повернули назад.

Але решту двох районів попередити не встигли. Бойові дружини, що складалися з робітників і вантажників, разом із розпропагованими солдатами омського гарнізону та охорони залізниці без проблем захопили окраїну Омська - Куломзіно, де була роззброєна сибірська козача сотня та батальйон чехословацьких військ.
Потім повсталі взяли стратегічно важливий залізничний міст через Іртиш. Також успішно діяли більшовики в іншому районі Омська. Повсталі там дві роти солдатів оволоділи кількома об'єктами, зокрема міською в'язницею.
Там крім більшовиків перебували і заарештовані раніше представники комітету Установчих зборів, які входили до антирадянського уряду КОМУЧ, що боровся проти більшовиків на Волзі влітку - восени 1918 року.
Здебільшого це були меншовики та есери. Втім, стосунки у них не склалися й із союзниками щодо боротьби. І в листопаді - грудні 1918 року представники комітету Установчих зборів, незважаючи на своє лояльне ставлення до влади адмірала Колчака, були без пред'явлення будь-яких звинувачень заарештовані та перевезені до омської в'язниці.
Омські більшовики, які захопили в'язницю 22 - 23 грудня, вивели членів Установчих зборів з камер. Ті не хотіли виходити з в'язниці, мабуть, побоюючись провокації, але їх вигнали звідти силою.

23 грудня 1918 року на наказ начальника омського гарнізону генерал-майора В.В. Бржезовського по місту були розклеєні заклики до випущених більшовиками ув'язнених міської в'язниці, щоб ті повернулися до камер. Неповерненим загрожував військово-польовий суд, а значить – неминучий розстріл. В результаті практично всі меншовики та есери, включаючи членів Установчих зборів, повернулися до в'язниці добровільно і... були страчені.
Так, у своєму рапорті № 1722 від 30 грудня 1918 прокурор Омської судової палати А.А. Коршунов повідомляє міністра юстиції колчаківського уряду С.С. Старинкевичу: "26 грудня на протилежному березі від міста річки Іртиша виявлено кілька трупів розстріляних, серед яких упізнаються взяті з в'язниці для подання до військово-польового суду - Фомін Ніл Валеріанович, видний представникесерів член Установчих зборів, Брудерер і Барсов (також члени Установчих зборів)".

За даними анатомічної експертизи, цих людей перед розстрілом били та катували. Так, наприклад, на тілі одного лише Фоміна було виявлено 13 поранень, у тому числі шабельні та штикові. За їхнім характером медики зробили висновок, що вбивці намагалися відрубати йому пальці та руки.
Згідно з подальшим розслідуванням "з числа введених на вимогу військової влади з в'язниці осіб Брудерер, Барсів, Дев'ятов, Кирієнко та Маєвський були доставлені комендантом м. Омська, а Саров був доставлений міліцією 5-ї ділянки м. Омська".
Далі він продовжує: "Згідно з даними А.А. Коршунова, документи на видачу арештантів з в'язниці видав генерал-майор В.Д. Іванов, голова військово-польового суду, звідки вони вже не повернулися. За інформацією Коршунова, "ставлення це було доставлене черговим ад'ютантом коменданта Черченка та поручником загону Красильникова Барташевським".
Перша група взятих із в'язниці осіб - Бачурін, Вінтер, Є. Маєвський (Майський, він же Гутовський, відомий тоді в Росії меншовик, редактор челябінської газети "Влада народу"), Руденко, Фатєєв та Жаров - були доставлені до військово-польового суду. ..

З усіх арештантів у військово-польовому суді судилися лише арештанти першої групи за винятком Руденка, який туди не був доставлений (його застрелив конвой при спробі втекти дорогою) і вже на суді був замінений Марковим, який також втік із в'язниці.
З-поміж цих арештантів Бачурін, Жаров і Фатєєв були засуджені до смертної кари, Маєвський - до безстрокової каторги, а стосовно Вінтера та Маркова військово-польовий суд звернув справу до провадження подальшого слідства... Проте всі підсудні, крім Вінтера, були розстріляні. . Таким чином, із цієї групи троє було розстріляно згідно з вироком, а двоє - Майський і Марков - всупереч йому".
За словами прокурора О.О. Коршунова, основні підозри у разі вбивства Маєвського падали на поручика Черченка (ад'ютант коменданта Лобова), який "добре знав Маєвського, тому що приймав його після арешту в Челябінську. Крім того, той же Черченко заарештував Маєвського вранці 22 грудня після звільнення останнього більшовиками і доставив його до комендантського управління.
За свідченням Черченка, він знав також і те, що Маєвський був редактором газети, яка порушувала читачів проти офіцерів, і що під час заколоту деякі офіцери... могли не зважати на вирок суду і розстріляти Маєвського та Локтєва як більшовиків".
Остання група взятих з в'язниці осіб: Фомін, Брудерер, Марковський, Барсов, Саров, Локтєв, Ліссау (всі члени Установчих зборів) і фон Мекк (Марк Миколайович, колишній офіцер Дикої Туземної дивізії, нібито потрапив у в'язницю помилково) була доставлена ​​в військово-польового суду, коли суд закрив засідання".

Далі трапилося таке: Барташевський, який доставив заарештованих поручик, наказав вивести засуджених з приміщення суду, щоб повернути їх до в'язниці. Заарештовані, незважаючи на заборону начальника конвою, продовжували спілкуватися між собою.
"Поручик Барташевський, - випливає з документа, - побоюючись, як би заарештовані не змовилися вчинити втечу, а також і через нечисленність конвою, вирішив виконати вирок суду, вивівши заарештованих на річку Іртиш... Причому при паніці, що виникла серед конвойованих, були розстріляні як засуджені до страти, а й інші заарештовані " .
Цей епізод наочно характеризує бойовий дух колчаківських військових, які злякалися беззбройних людей, багато з яких при цьому були літніми і при всьому бажанні не могли протистояти їм фізично.
У результаті подальшого слідства прокурору Омської судової палати А.А. Коршунову вдалося з'ясувати, що, "за нормальним порядком провадження справ у військово-польовому суді, після його закінчення голова суду повинен був наказати конвою відвести засуджених назад до в'язниці. Зі свідчень його діловода поручика Ведерникова можна зробити висновок, що такого наказу голова нікому не давав ".
Варто особливо розповісти про процедуру військово-польового суду. Коршунов вказує, що "щодо суду над вищезгаданими шістьма арештантами слід зазначити ще таку обставину: у провадженні військово-польового суду, насамперед, немає показань суду; потім у тому ж провадженні є акти дізнання лише про одного Маркова, щодо інших судимих ​​з ним п'ятьох осіб у провадженні суду немає жодного матеріалу".
Так що абсолютно незрозуміло, через яке розпорядження суд розпочав слухання справи, у чому саме звинувачувалися підсудні і на чому ґрунтується це звинувачення, яке записано у вироку.

Як пише прокурор Коршунов, "за словами Ведерникова, штаб-офіцер для доручень при штабі начальника гарнізону підполковник Соколов повідомив йому, що він, Ведерников, призначений діловодом військово-польового суду, сказавши: "Вам будуть наводити заарештованих, а ви їх судитимете. Коли ж Ведерніков заперечив, що не можна судити без наказу про надання суду, то Соколов уже суворо повторив: "Вам сказано, що Вам будуть наводити заарештованих для суду".
Сам Колчак у своєму наказі № 81, 22 грудня 1918 р. дякував учасникам придушення виступу і оголошував про їхню нагороду і, між іншим, говорив: "Всіх, що брали участь у заворушеннях або причетних до них - зрадити військово-польовий суд..."

Іншими словами, Верховний правитель фактично санкціонував розправу над усіма небажаними білогвардійцями. Ця директива дозволяла насильно вигнаних більшовиками з в'язниці осіб вважати причетними до заворушень, розправитися з ними і прикритися від подальшого переслідування наказом самого Колчака.
До речі, білогвардійські джерела вказують, що в ті дні Колчак хворів на запалення легенів і був прикутий до ліжка. Що не завадило йому наказати про розстріли.
Пізніше, о четвертій годині ранку до в'язниці прибув капітан Рубцов (начальник унтер-офіцерської школи) з командою в 30 осіб і зажадав словесно видачі арештантів Девятрова (відомий тоді в Росії есер, член Установчих зборів) та Кирієнко (великий діяч меншовиків, уральський) , що підкорявся Уральському антирадянському уряду). Свою вимогу Рубцов ґрунтував на особистому наказі Верховного імператора.

У цей час до в'язниці з військового контролю (контррозвідка) під вартою прибула партія заарештованих у 44 особи. За розпорядженням Рубцова цю партію було запроваджено. Він залишався у в'язниці доти, доки йому не було повідомлено офіцером, що "розпорядження його виконано".
Далі, за даними Коршунова, "арештанти Кирієнка та Дев'ятов були взяті начальником унтер-офіцерської школи Рубцовим за таких обставин: він наказав своїм підлеглим - поручику Ядрішникову, підпоручику Кононову і прапорщику Бобикину взяти 30 солдатів і йти у в'язницю, де вони повинні членів "совдепу", затриманих напередодні вночі, і розстріляти їх.
Наслідком встановлено, що згадані 44 члени більшовицької організації були у ніч на 23 грудня послані до в'язниці начальником військового контролю при Штабі Верховного головнокомандувача (ВГК) полковником Злобіним як особи, які підлягають військово-польовому суду (який знову ж таки реально не відбувся).
Послані вони були при пакеті, що містив у собі препровідний папір Військового контролю при Штабі ВГК (який призначався начальнику в'язниці). У відповідь на це Рубцов, назвавшись начальником в'язниці, прийняв пакет (тобто скоївши злочин - фактичне підроблення).
Через кілька днів після виведення з в'язниці 44 арештантів разом з Кирієнком та Дев'ятовим, підлеглі Рубцову офіцери повернулися та доповіли, що вони виконали його наказ”.

Нескоординоване повстання до кінця 23 грудня 1918 було придушено. Особливо криваві події сталися у районі Куломзіно. Протримавшись під артилерійським та кулеметним вогнем майже день, увечері 23 грудня залишки повстанців, озброєних легкою стрілецькою зброєю, потрапили в полон. Ще раніше було придушено повстання у самому Омську.
Велику роль у цьому відіграли війська "союзників" - чехословаки та англійці. Так, британський полковник Джон Уорд, почувши стрілянину в місті, вивів свій батальйон на вулицю і особисто взяв під охорону резиденцію Колчака, не довіривши цю справу сербам, що вартували його. Це багато в чому і змусило солдатів омського гарнізону, що вагаються, утриматися від виступу.
Тільки за офіційними даними тоді військово-польові суди засудили до страти 170 людей, хоча, за словами британського полковника Уорда, жертв були "тисячі". Ось у такій обстановці і були "під шумок" убиті російські політики, найвідомішим з яких був есер Ніл Фомін.
Верховний правитель Колчак зрозумів підґрунтя того, що сталося: "...це був акт, спрямований проти мене, вчинений такими колами, які мене почали звинувачувати в тому, що я вхожу в угоду із соціалістичними групами. Я вважав, що це було зроблено для дискредитування моєї влади" перед іноземцями та перед тими колами, які мені незадовго до цього висловлювали підтримку та обіцяли допомогу”.

Для розслідування цієї історії було створено спеціальну Надзвичайну слідчу комісію на чолі з сенатором А.К. Вискуватим, членам якої вдалося розшукати та допитати практично всіх рядових виконавців. Проте реально вони не змогли отримати свідчення жодного з вищих командирів.
Сам Колчак відніс нездатність цивільних юристів впоратися з озброєними злочинцями в погонах, до того ж наділених владою, до недоліків російської судової системи. Проте жодного покарання для виконавців безсудних розстрілів не було.
Незважаючи на те, що всі нитки організації масових вбивстввели до командувача Сибірської армії П.П. Іванову-Рінову, що відкрито говорили колчаковские міністри юстиції С.С. Старинкевич та продовольства І.І. Серебренников, той відбувся лише переведенням з Києва на посаду командувача Приамурського військового округу.

За їхньою версією генерал Іванов-Рінов, будучи незадоволеною появою в Сибіру Колчака, який відтіснив його на другі ролі, міг скористатися ситуацією для одночасного знищення неугодних йому осіб і очорнення самого адмірала.
Як би там не було, Колчак недовго тримав його в опалі, і вже через півроку, у травні 1919 року, Іванов-Рінов знову з'явився в Омську, де пізніше розпочав відповідальну роботу - підготовку контрнаступу проти червоних військ та формування Сибірського козачого корпусу.
Згодом під час січневих допитів Колчака Слідчою комісією Політцентру адмірал зняв із себе відповідальність за те, що сталося, пославшись на "незнання". Але коли йому поставили питання про виконавців убивств (Барташевський, Рубцов і Черченко), Колчак був змушений визнати, що полковник Кузнєцов, який робив слідство, доповідав йому про те, що вони діяли від його імені.

Як би там не було, жодної відповідальності за таке кричуще перевищення повноважень вони не понесли. Наприклад, Рубцов тривалий часпродовжував залишатися на посаді начальника Омської унтер-офіцерської школи та розстрілювати неугодних та небезпечних колчаківському режиму осіб. Серед них у березні – квітні 1919 року виявилися й організатори грудневого повстання в Омську А.Є. Нейбут, А.А. Масленников та П.А. Вавілов.
Втім, практично всіх офіцерів, що мали відношення до страт, спіткала розплата. Одним із перших поплатився генерал-майор В.В. Бржезовський: у вересні 1919 р. він був убитий у Семипалатинську збунтованими солдатами.

7 лютого 1920-го було розстріляно Колчака. А генерал Іванов-Рінов через 10 років після подій омських повернувся з еміграції в СРСР, а потім, за деякими даними, сам потрапив під репресії.
Розправа над членами Установчих зборів (тобто легітимного виборного органу, який на початку 1918 року мав визначити подальше майбутнє країни) з погляду самих "союзників" унеможливило подальше політичне визнання ними колчаківського уряду.
У їхньому уявленні Колчак опинився по лікоть замаранним кров'ю парламентарів і не міг уже претендувати на роль об'єднувача сил, які б користувалися авторитетом, повагою та довірою "союзників". Саме після цього між Білим рухом та "союзниками" і остаточно пройшов той жорсткий "вододіл", на який згодом скаржилися як на "зраду" самі білогвардійці та історики Білого руху.

Які часи, такі й герої. Фраза вже заїжджена, але актуальності не втратила. Зі зміною суспільно-політичного устрою в Росії нашому суспільству нав'язуються нові ідеали. Борючись із радянською свідомістю в умах громадян, влада намагається всіляким чином очорнити цінності соціалістичного суспільства.

Один із інструментів – спроба виставити як нових героїв та зразків для наслідування ті історичні постаті, які зовсім не користувалися популярністю у суспільстві та були переконаними ворогами радянської влади.

Цим особам, а також їхнім «заслугам» перед батьківщиною і буде присвячений цей цикл статей. Почнемо ми з постаті адмірала Олександра Колчака – улюбленця нинішньої влади. Справжній патріот та герой своєї вітчизни – таким виставили його у кінофільмі «Адмірал». Так все ж таки, Адмірал Колчакгерой чи ворог Росії? Спробуємо розібратися.

Щоб відповісти на поставлене вище питання, необхідно познайомитися з конкретними фактами з життя і діяльності цього «героя» «білого руху», «Верховного правителя Росії».

Колчак Олександр Васильович(1873-1920), один з головних організаторів контрреволюційного руху в Громадянській війні в Сибіру, ​​на Уралі та Далекому Сході. У 1916-1917 рр. командував Чорноморським флотом, адмірал.

У 1918-1920 рр. О. В. Колчак— «Верховний правитель російської держави», якого активно підтримувала Антанта. Колчаковський режим було ліквідовано Червоною Армією за підтримки партизанів 1920-го року. Постановою Іркутського ВРК Колчак було розстріляно (Радянський енциклопедичний словник, 1975).

Такі особи у буржуазної влади у пошані. Керівництво Іркутської області вирішило зробити свій внесок у процес «олюднення» одного з головних катів Росії часів Громадянської війни, і в листопаді 2004 року бунтівному адміралу було встановлено пам'ятник. А нині в одній із камер СІЗО м. Іркутська створюється музей для увічнення його пам'яті. Місцеві начальники навіть організували туристичний маршрут колчаківськиммісцям.

Фактично, рішення іркутської влади є надзвичайно аморальним. Чому? Насамперед тому, що Колчакдосі офіційно не реабілітований. У лютому 1998 року військова прокуратора Забайкальського Військового Округу відмовилася визнати адмірала Колчакажертвою політичних репресій. Підставою для відмови послужили докази, що з відома Колчакапідконтрольна йому військова контррозвідка чинила масові розстріли цивільного населення, червоноармійців і тих, хто співчуває їм. Уряд Колчаказаохочувало грошовими нагородами військових за кількість голів, знищених ними. Контррозвідка розстрілювала людей навіть за наявність у них мозолистих рук. Якщо ти робітник — значить за червоних, значить підлягає розстрілу. Таким чином, Колчакяк той, хто вчинив злочини проти миру і людства, не підлягає реабілітації.

Нинішні захисники Колчаказвеличують його як видатного полярника та флотоводця. Брав участь майбутній адмірал і в російсько-японській війні. (Особливих лаврів, щоправда, він там не здобув, але в полоні у японців побував). У 1916 році Колчакпризначається командувачем Чорноморського флоту у чині віце-адмірала.

Ніхто не забирає в нього цих заслуг. Що було то було. Але річ у тому, що всі свої колишні заслуги Колчакперекреслив сам, ставши 1918 року маріонеткою Антанти. Отримавши з рук західних товстосумів посаду «верховного правителя Росії», білий адмірал залізною рукою став наводити на довіреній йому території порядок, та такий, що Сибір умилася кров'ю. Тисячі повішених, розстріляних, закатованих у в'язницях червоноармійців, запоротих сільських баб, загублених дітей та спалених сіл — ось візитна картка омського ката, який нібито «всього себе віддав Росії».

За короткий час правління Колчакау Сибіру в ході каральних операцій білогвардійських військ та їх союзників було повішено, розстріляно та живцем спалено понад 40 тис. чоловік мирного населення та кинуто до в'язниць близько 100 тисяч. У ті часи саме звірства колчаківських опричниківсприяли тому, що цілком заможні сибірські селяни стали на бік Радянської влади, надавши Колчакузапеклий опір, хоча спочатку більшовики в Сибіру успіхом не мали.

У книзі А. Алдан-Семенова «Червоні та білі» наводиться діалог міністра внутрішніх справ із «верховним правителем». В. Н. Пепеляєв повідомляє Колчакупро результати слідства щодо селянських хвилювань у Каннському повіті:

- Ваше превосходительство, на Ангарі карателі вішають людей абсолютно без сенсу, особливо божеволіє отаман Красильников.

— Що він робить?

- Ви оголосили амністію партизанам. Сто тридцять чоловіків прийшли з тайги додому. Красильников одразу повісив їх усіх як більшовиків.

- Цього не може бути.

— Вибачте, Ваше превосходительство, але…

— Що ще робить Красильников?

— Він розстрілює священиків, сільських старост, жандармів, котрі чесно служили нам. «Цей піп ще не змінив, але може змінити, тому попа краще повісити». Але й інші отамани не найкращі. Анненков, Калмиков, Семенов, барон Унгерн. Я можу показати вам документи про жахливі тортури.

-Не треба…".

Колчаквважав за краще не помічати звірств своїх опричників, ніхто з яких не був покараний. Навіть догани ніхто з них не отримав. Звичайно, що колчаківськіотамани, користуючись потуранням свого ватажка, творили такі неподобства щодо мирного населення, від яких у звичайної людини волосся вставало дибки.

***

У 1919 році влада ватажка опереткового «Сибірського уряду», названого «верховним правителем Росії», спиралася виключно на війська західних союзників в особі строкатої англо-французько-американсько-японської коаліції. Від них отримував Колчак«гуманітарну» допомогу, яку щедро розплачувався російським золотом, вкраденим їм у робітничо-селянської держави.

Про те, що Колчак є маріонеткою грошових мішків Заходу, у народі відомо від початку. Невипадково ж про нього тоді говорили: "Мундір англійська, погон французька, тютюн японський - правитель омський".

Життя Колчака круто змінилося у лютому 1917 року. Саме в цей період повною мірою проявилася його справжня сутність і злидні духу. Втім, судіть самі.

Переконаний начебто монархіст, який присягав царю, цього царя і зрадив, як тільки побачив, що трон під ним захитався. Разом з іншими генералами та адміралами підписав листа з вимогою відставки царя, а дізнавшись про революцію, викинув золотий кортик у море, але відразу ж прийняв присягу Тимчасовому уряду.

Але Тимчасовий уряд чи не зміг, чи не захотів запропонувати амбітному адміралу пристойної посади. На вимогу обурених матросів його довелося усунути від командування Чорноморським флотом. Тоді Тимчасовий уряд на прохання США 28 червня 1917 року відрядив його до Сполучених Штатів як спеціаліста з мінної справи.

Прибувши до США, Колчак почав вести таємні переговори з представниками урядів США та Англії про перехід його на службу до них Збройні силичи флот.

Фінансові акули Англії вирішили, що він буде надзвичайно корисний для них у Росії як керівник збройної боротьби проти Радянської влади. За офіційною пропозицією англійського уряду Колчакприбув на Далекий Схід і навесні-літом 1918 став просуватися англійцями на посаду керівника антирадянського фронту.

Англійці, які купили та завербували Колчака, Вважали, що він буде найбільш "солідним претендентом на владу" і цілком має реальні шанси стати "верховним правителем Росії", з яким можна буде мати справу у разі успіху всієї антирадянської кампанії.

У жовтні 1918 року Колчакбув направлений англійцями до Києва військовим міністром директорії (демократичного уряду Сибіру та Уралу). Розправившись із місцевою владою, Колчакоголосив себе «Верховним правителем Росії» за підтримки Антанти.

ТБ і ЗМІ називали злочином розгін більшовиками у січні 1918 року Установчих Зборів, які відмовилися визнати декрети Радянської влади. Але тоді більшість депутатів не підкорилася більшовицькому уряду. Депутати-антирадники організували Комітет учасників Установчих Зборів (Комуч), захопили владу за підтримки Чехословацького корпусу в Поволжі та на Уралі, оголосили про створення незалежної республіки та розпочали війну з Радянською владою. Організаторів Комуча, тобто депутатів Установчих Зборів, за наказом Колчака розстріляли без суду та слідства. Якщо Леніна, який наказав про розпуск Установчих Зборів, називають узурпатором і злочинцем, то як накажете називати О.Колчака, який віддав наказ про розстріл цих депутатів?

Антанта дала Колчаку 1200 гармат, мільйон гвинтівок, тисячі кулеметів, боєприпаси, літаки, броньовики, обмундирування на сотні тисяч людей. Колчакрозрахувався третьою частиною золотого запасу Росії, де решта золота і цінності досі хто не знає.

Колчакщедро віддячив інтервентам. Американцям він віддав у концесію басейн річки Олени, японцям — родовища з корисними копалинами Забайкалля, англійцям — Північний морський шлях і руди Алтаю (і це крім золотого запасу). Англійці грабували Росію з усіх боків. В Архангельську зі складів забрали хутро і навіть вивезли собак - сибірських лайок.

Скільки вже було пролито сліз нинішніми лібералами-західниками з приводу продажу в 20-ті і 30-ті роки XX століття для голодуючих Поволжя та потреб індустріалізації СРСР шедеврів з Ермітажу та інших російських музеїв! Але ніхто з них жодного разу не згадав про золотий запас Росії, пущений Колчаком на боротьбу з більшовизмом. Більше того, це вважається заслугою Колчака, його внеском у справу звільнення Росії від ярма більшовизму

Пліч-о-пліч Колчакомлютували в Сибіру його друзі білочехи. В ешелонах вивозили безліч золотих срібних речей, коштовності, картини, килими, хутра і навіть чистокровних рисаків… [«Танкоград». №24. 2008].

Влада Колчакапротрималася два роки і залишила про себе страшну пам'ять у Сибіру, ​​на Уралі та в Поволжі, Покам'ї, В'ятці та інших місцях. І коли сьогодні зомбовані телебаченням обивателі починають захоплюватися Колчакомяк талановитим дослідником-полярником, досвідченим флотоводцем, хоробрим і високоосвіченим людиною з розумним і виразним поглядом, вони забувають у тому, що творив той самий Колчак, ставши «верховним правителем Росії».

А. Колчак серед вождів білого руху виділяється тим, що він зазнав поразки не так від Червоної Армії, як від загального обурення населення Сибіру! Це як треба було Колчаку постаратися, щоб за два роки його так зненавиділи сибіряки!

А ненавидіти було за що. У книзі В. Зазубріна «Два мири», опублікованій у 1921 році, представлені усі жахіття колчаківщини людиною, яка випробувала їх на власній шкурі. На словах Колчак обіцяв людям райське життя: «Головною метою ставлю … встановлення законності та правопорядку, щоб народ міг … сам собі обрати образ правління і реалізувати ідеї свободи…».

А ось що він творив не на словах, а на ділі.

«…Село Ведмеже. На молебень на майдан зібрали всіх селян. На натовп націлені кулемети. Дзвонять дзвони. Священик читає молитви та багатоліття Колчаку.

Потім цей священик подає офіцеру довгий список селян — «більшовиків». Біля церковної огорожі корчать у муках 49 розстріляних. Решта чоловіків і жінок цього села поголовно випорота шомполами і нагаями, всі дівки згвалтовані.

…Дикі оргії офіцерів, куди тягнуть селянок; шибениці, де разом із дорослими повішені й діти. Безчинствуют і біснуються чехи, поляки, французи, румуни, японці. Бенкет переможців у самому розпалі.

Панове офіцери заганяють російське бидло, російська робоча худоба — назад у хлів».

***

Вогненним смерчем котилася армія Колчакапо Сибіру та Уралу у 1918 році. Величезна небезпека нависла над молодою Радянською республікою. Всі її сили були зібрані в кулак і кинуті на боротьбу з Колчаком, хоча в той же час з півдня до Москви рвався Денікін, а з півночі Юденич. Якби їм вдалося об'єднати свої сили та вдарити по Москві спільно — Радянська влада була б дуже тугою. Але цього не сталося з багатьох причин, у тому числі й тому, що кожен із вождів білого руху прагнув надати собі всю славу переможця.

Більшовицький уряд скористався амбітністю білих вождів і перейшов у наступ. Воно почалося на Східному фронті навесні 1919 ударом Південної групи військ М. В. Фрунзе. А перед цим по Південному Уралу, по тилах білих, було здійснено знаменитий рейд партизанських загонів під командуванням братів Каширін, які входили до групи військ члена Реввійськради В. К. Блюхера.

Влітку 1919 року Південна група військ під керівництвом М. У. Фрунзе з боями розпочала нестримне просування Схід й у червні підійшла Уфі. Особливо відзначилася у цих боях легендарна 25-та дивізія В. І. Чапаєва.

Після взяття Уфи та Пермі відкривалася дорога на Златоуст та Челябінськ. Саме тут тоді вирішувалася доля революції. В. І. Ленін направив на Східний фронттелеграму: «Якщо ми до зими не завоюємо Урал, то, вважаю, загибель революції неминуча».

Армія Колчакапокотилася на схід, майже не чинячи вже серйозного опору Червоної Армії. Деморалізовані, панічно біжать озброєні юрби білих нестримно котилися до міста. З тилу та з фронтів їх голубили сибірські партизани.

14 листопада 1919 року червоні взяли Омськ, захопивши 30 тисяч полонених та безліч трофеїв. Але підвали банку, де зберігався золотий запас Росії, були порожні. Його рештки — 21442 пуди золота Колчак відвіз із собою.

Сподіватимемося, що ця історична постать не буде реабілітована, а правда про злочини та зраду Колчака не втопиться на брехні буржуазної пропаганди. Інакше, це можна буде розцінювати як справжній плювок у душу громадян Росії та їхню історію.

Інші матеріали на тему:

43 коментарі

Олександр 26.05.2011 08:22

Саме існування нинішньої гнилої влади, при якій цю наволоч витягли із затхлих скринь, вже є плювком у душу народу-переможця у двох кривавих війнах

Сергій-1 26.05.2011 09:40

Колчак? Не вимагайте багато чого від маріонетки.

Василь, Горький 26.05.2011 11:19

Та хоч Власова реабілітують.
«Буде і на нашій вулиці свято» - Сталін

Микола 26.05.2011 13:47

Не дивно, що стільки уваги було приділено піару цього буржуазного фільму. Навіть дивно, як можна зробити з такої нелюдини героя!

Микола Олександрович 26.05.2011 15:04

Героїзація Колчака — ланка у довгому ланцюгу фальсифікацій історії, з метою дискредитації радянської влади, очорнення перемог та досягнень могутньої держави, формування у молоді її негативного сприйняття. Тільки лінивий, із новорощених демократів, відкрито не «лягне» і не «укусить» зруйновану державу. Ну, а найбільш витончені роблять це поступово, не нав'язливо, щоб змінити оцінки минулого і у дорослого населення, яке часто має доступ тільки до одного — трьох каналів телебачення і, в кращому разі, до однієї газети. Адже були найбільш читаючою країною!

Зайшов 26.05.2011 20:51

Як би не вихваляли своїх за духом і устремлінням (до наживи) нинішні паровози, що біжать попереду (владна верхівка Іркутська), факт залишиться фактом. Переважна більшість народу стала тоді за справедливість. У найважчих умовах здолало полчища інтервентів 15 країн «цивілізованої» Європи. І зробило те, що зробило. Сумно, звісно, ​​що іркутяни дозволили створити у себе цей недостойний міста шедевр. Власне, як і саратовці не заперечили поставлення Столипіна. Насправді, не знають, що творять.

Нік 27.05.2011 10:29

В Омську теж збираються увічнити, п'ятник ставити

Антикомуніст 29.05.2011 01:37

Цікаво читати і статтю про Колчака, та коментарі до неї. Все в комуністичному стилі: валити в одну купу факти та вигадки про ворогів, приховувати злочини комуністів, а потім публікувати хвалебні коментарі. Росія не підніметься з колін, поки тут залишається влада комуністів та їхніх спадкоємців.

Олексій 29.05.2011 02:43

Так, пане антикомуніст, ви б зраділи, якби у статті прочитали таке:»14 листопада 1919 року червоні взяли Омськ, захопивши 30 тисяч полонених і розстріляли їх усіх, м'ясо занурили в пломбовані вагони і відправили до Москви та Петрограда, де Сталін смажив із цього м'яса шашлик і годував Леніна та Крупську!»:))

Н.Т. 29.05.2011 04:31

Антикомуністу просто ... цікаво, що Росія все ніяк не підніметься з колін ...

hyde 17.06.2011 20:09

Стаття не несе жодного інформаційного навантаження. Тут понамішані факти і вигадки, легенди і прості чутки, що існували серед народу або виникли з часом. Жодних опор на документи, крім цитування Колчака та Пепеляєва, походження якого теж дуже сумнівне.

Справа не в тому, чи герой адмірал Колчак, чи антигерой. Справа в тому, що будь-яке твердження вимагає наявність під собою фактів. Наприклад, ось ця фраза:
«Його рештки – 21442 пуди золота Колчак відвіз із собою.»
Куди, вибачте, відвіз? В Іркутську? Він навіть не доїхав до Іркутська — «союзники» його дорогою видали. І що, куди він із собою золото відвіз? У в'язниці чи скарбницю організував? Факти, що Колчак розкрадав царську скарбницю — сумнівні. Після розстрілу адмірала так і не знайшли жодних закордонних рахунків (про які так люблять говорити зараз багато хто), ні «будинків та маєтків у Європі». Почитайте протокол опису майна, що у вагоні. З цінного — лише ордени, та кілька прикрас, що належали Ганні Тімірьовій. І сім'я його у злиднях тривалий час жила.

Я це пишу не для того, щоби виставити адмірала героєм. Нехай свою думку про цю людину кожен формує сам. Просто не треба змішувати факти та фікцію, а потім ще впроваджувати це у народ.

Буратіно 21.07.2011 13:09

Нещодавно прочитав роман про Колчака "Адміральський час" (автор - Марк Юдалевич). Рекомендую всім!

З передмови автора:
«У цьому романі відтворені часи колчаківщини у Сибіру. Багато десятиліть російського адмірала Олександра Колчака зображували у пресі як кривавого ката та безпринципного прислужника іноземців, маріонетку в їхніх руках. На основі архівних матеріалів та оповідань сучасників я прагнув показати Колчака як трагічну фігуру. Олександр Васильович не був політиком і не зміг зрозуміти ситуацію тих років, а тим більше опанувати її. Але суб'єктивно він був хоробрим і чесною людиною. Не можна закреслити його досягнення як полярного дослідника і флотоводця, героя російсько-японської та першої світової воєн. Не можна і уподібнюватися тим людям, які ще недавно звинувачували будь-кого, хто сказав хоч одне добре слово про Колчака, в ідеалізації цієї людини, а тепер завзято вимагають поставити йому пам'ятники в Омську та Іркутську…»
(Марк Юдалевич. Адміральська година)

phoebus 21.07.2011 23:25

Ось, до речі, згоден із цією передмовою.

Людина 09.08.2011 23:08

Дуже дивно читати про ката-Колчака, після 70 років ГУЛАГу і всього, що ми знаємо про радянську владу, про те, що знищувався добірний людський матеріал. У цьому теж винний Колчак? Особистість, безумовно, непересічна! І час усе поставить на місця.

Громадянин 20.09.2011 00:44

«Добірний людський матеріал.»
Ну ось вона – риторика антикомуністів. Чоловічок у них матреал. Ну саме і міркував Колчак, коли продався антанте і воював проти своєї країни. Ну, за те й поплатився. Туди йому й дорога, виродка.

Іренка 20.09.2011 20:36

А що, існування Ґулагу автоматично робить із Колчака ангела в тілі? Маячня якась…
А ще варто було б подумати про те, куди б покотилася Росія, якби білим вдалося якимось дивом узяти гору? Ну, залишимо осторонь те, що Росію напевно урізали б удвічі, але ви що, гадаєте, що обійшлося б без репресій?

Іренка 20.09.2011 20:38

А фільмець цей нудотний про нього мало того що кон'юнктурний до неподобства, гірше за будь-який радянський лубок, ще й абсолютно позбавлений художніх достоїнств, як, втім, все новоруське кіно. Навіщо подібним мотлохом заполоняти екран, взагалі незрозуміло.

phoebus 24.09.2011 17:28

Та не продавався нікому Колчак. Розтиражували це марення ще за Сталіна — так і не позбавишся вже. Тобто, якщо говоримо про історію, відставивши поки що ідеологію, ОБ'ЄКТИВНО говоримо, то доказів жодних немає, крім, звісно, ​​партійних архівів, яким мало довіри.

a-r 04.10.2011 12:55

Колчак - фігура неоднозначна. Але честь йому і хвала за те, що він був одним із небагатьох, які прагнули витягти Росію з підвалів ЧК.

Зубков Владислав 21.12.2011 14:40

Та що ж ви люди! 3 роки я витратив на вивчення історичної особи як Колчак Олександр Васильович. Не слухайте ні кого та нічого! Після смерті Колчака змінилася ідеологія в країні та історію писали тепер більшовики! Колчак - благородна людина! І ніколи не був замішаний у кровожерливих лихах! А ті хто думає про нього погано, тому просто заплющили очі! Одумайтесь і не тягайте голову! за КОЛЧАКА та його ідеологію!!!

Євген Заброда, історик 21.12.2011 14:48

Я вивчу історію не 3 роки, а все життя. І про Колчака я прочитав безліч літераури. Все, що написано у статті – абсолютна правда. Колчак - зрадник, що продався заходу.

Сергій с. 08.01.2012 14:48

Цьому кату ставити пам'ятники можуть лише виродки та недолюдини! Читав щоденники його радників приставлених Антантою, волосся стає дибки! Зв'язували людей парами і клали на рейки під бронепоїзд, зумів скотитися з рейок, значить пощастило, ні - руки ноги і голова в різні боки, так розважалися офіцери! ... Кого ми робимо Героями! Ладно А.Чапман, це нешкідлива шлюшка, але катів! Страшно жити у такій державі!

Ваше ім'я 02.02.2012 16:54

Адмірал кАлчак))) бугага!

Ваше ім'я 24.02.2012 17:14

Правильно, знести пам'ятники Леніну, Петру Першому, Сталіну, Олександру.

Іван 24.02.2012 17:21

На кіл комуністів!! за Білу Росію

Іван 24.02.2012 17:24

Пане Заброда, бабкині казки до історії не відносяться

Valentina 02.04.2012 05:31

То була громадянська війна, ворог бив ворога, а хіба комуністи менше вирізали у цю війну мирного народу? А в 20-40 роки хто влаштовував безчинство без суду та слідства розстріли? Історія показала, що комуністичний устрій гнилий не менше ніж тих, кого вони лають. Навіщо судити катів одних і вихваляти інших Ленін Сталін, смішно панове комуністи!

Людина 06.02.2013 04:04

Менше як мінімум утричі. А на ділі вкотре шість. Денікінська комісія з розслідування злочинів більшовиків встановила цифру шість тисяч людей. Чи можна назвати Денікіна об'єктивним та незацікавленим? Щось маю сумнів. А нагадати, скільки вгробив, наприклад, один отаман Краснов? Та що там на самого Деніна подивіться.

Ганна 11.02.2013 15:49

Адмірал-ВЕЛИКИЙ чоловік, який не щадив життя свого в ім'я Батьківщини свого. Якби хоч один із тут висловлених «товаришів» прочитав справжні архівні документи, вивчив факти, то не писали б такого марення, від якого більш-менш освіченого історика просто смішно робиться. Настав час вчити історію за документами, а не радянськими підручниками.
Статтю в принципі не вважаю за гідну коментаря, хочеться запитати людина якого душевного стану її складала.

Спортсмен 21.09.2013 06:03

Весь білий рух - це реакція на заколот більшовиків у столиці, на бандитський розгін ними Установчих зборів, які були зібрані за підсумками вільних демократичних виборів, де більшовики зазнали нищівної поразки. Інших цілей, крім захисту підсумків та цілей Лютневої революції, у білого руху не було. Активним учасником цього демократичного білого руху і був Колчак.

che 03.02.2014 20:17

Колчака так обурив розгін Установчих зборів, що вирішив його розстріляти. Колчак так захищав цінності лютневої революції, що на численні прохання матросів був відкликаний за кордон. Де логіка, спортсмене? А взагалі зараз модно прославляти людей, що нещадно боролися, причому не з більшовиками, а з трудовим Російським народом. Микола 2 (тільки 9 січня 1905 року було вбито мирних демонстрантів, серед яких були жінки та діти не одна тисяча) Столипін, який асоціювався у сучасників з краваткою та вагоном (влаштовував нещадний терор збунтованим селянам, яких вішали на плотах і пускали вниз) , Колчак (методи боротьби з мирним населенням можна порівняти з фашистськими)

Віктор Дорожкін 18.11.2014 03:18

все вірно поручик Занін з каральним загоном погосподарював у нашому селі і мужичків трудяг повісив, а решта встигла піти до Щетінкіна.

Lotos 07.10.2015 02:21

Читаєш про долі генералів адміралів і диву даєшся всі великі і прекрасні) А хто селян загнав у худобу хто солдат за людей не щитав.

Геннадій Ступницький 08.04.2016 06:59

Про короля найстрашнішої жорстокості

Час не згладить краю цієї прірви.
Пам'ятає народ на Читинці-ріці
Про короля найстрашнішої жорстокості
Всім улюбленому зараз Колчаку.

Пам'ять береже, що Колчаківці робили.
(Нехай на могилах розсохлися хрести)
Як весь Сибір здригалася розстрілами,
Як проходили по спинах жердини.

Іншим великим він вважався в Америці
В Англію також був дуже закоханий.
Я вже бачу як б'ються в істериці
Нові білі смутні часи.

Мені незрозуміло де вибір ви зробили
В дитячому садкучи може у кіно?
Стали довкола називатися все білими
А діди червоними були давно.

Чапай 05.05.2017 22:10

Як багато хто нагадує діда Щукаря!

Сергій 04.07.2017 18:16

На нараді в Парижі 23 грудня 1917 був прийнятий «План Антанти» і оприлюднений президентом США Вудро Вільсоном напередодні 1918 року. План передбачав поділ Росії на сфери впливу та називався «Умови конвенції».
Саме після прийняття цього плану колчак (саме з маленької літери) як полковник британської армії був направлений до Сибіру для його реалізації.
О.Колчак у листах О. Тімірьової:
"30 грудня 1917 р. Я прийнятий на службу Його Величності Короля Англії"
“Сінгапур, 16 березня. (1918) Зустрічається розпорядженням англійського уряду повернутися негайно до Китаю для роботи в Маньчжурії та Сибіру. Воно виявило, що використовувати мене там у видах союзників і Росії переважно перед Месопотамією.»
Ось цікаво, чому інтервенти були в таборі благородних «патріотів»? Чому білі воювали з іноземною сволочею пліч-о-пліч за знищення Росії? А «мерзкі» більшовики врятували нашу державність?

Сергій 04.07.2017 18:27

Комуністи врятували нашу країну двічі — у 1917 та 1941. Двічі відбудували економіку з нуля. Двічі подолали голод, розруху. Двічі вистояли проти всього світу і все одно лишилися досить багатими, не скотилися до рівня третіх країн! (США також до 1944 року допомагала фашистам матеріалами, технікою як і нам по ленд-лізу, через приватні фірми). Двічі зберегли нашу ідентичність, культуру.
А що зробили ліберали? порівняйте період з 1922 по 1941 та період з 1985 (Горбочов прийшов до влади) до цього дня? Є чим пишатися?

Сергій 04.07.2017 18:44

Біля колчака (білий рух), власова (служба третього рейху) та ельцина (п'яниця) – один прапор.
колчак (білий рух), власів (служба третього рейху) та ельцин – ліберали та «демократи».
У колчака (білий рух), власова (служба третього рейху) та ельцина (п'яниця) – одне завдання – розчленувати Російську імперію, і як приймача СРСР.
У Єльцина вийшло… тепер ми наочно бачимо «зони впливу» (Грузія, Чечня… зараз Україна)… Вам мало? То хто такий колчак? для мене він кат і зрадник такий самий як власів, як бандера.

Абдурахман 29.09.2017 21:35

Колчак шкіра продажна, засланий козачок, треба було його під суд віддати і тоді не було б зараз розбіжності, Колчак заслужив смертну кару та крапку.

VILORA73 03.07.2018 18:29

Сергій, після розгону Установчих зборів країні загрожувала безвладдя і анархія. Великі держави в цьому небезпечному для Росії випадку зібралися і вирішили розділити країну на сфери впливу, а не для завоювання її.

Не штандартенфюрер СС, це А.В.Колчак. Той наймиліший Олександр Васильович, білий і пухнастий, який сьогодні став широко відомим після виходу фільму "Адмірал". На відміну від свого кіношного образу справжній адмірал був злочинцем. І це ще лагідно сказано. Прикро до глибини душі, що нинішнє покоління пізнає історію своєї країни з таких "шедеврів" кіномистецтва. Прикро за десятки тисяч загиблих від влади Колчака, стосовно яких цей фільм - зрада.

"Звірські та безглузді розправи над людьми кратно зросли з приходом до влади Колчака, із встановленням ним військової диктатури. Тільки за першу половину 1919 року в Єкатеринбурзькій губернії було розстріляно понад 25 тисяч людей, в Єнісейській губернії за наказом генерала С.Н.Розанова близько 10 тисяч людей, 14 тисяч осіб вишмагали батогами, спалено та розграбовано 12 тисяч селянських господарств.За два дні – 31 липня та 1 серпня 1919 року – у м. Камені розстріляно понад 300 осіб, ще раніше – 48 осіб в арештному будинку того ж міста.

На початку 1919 урядом адмірала Колчака було прийнято рішення про створення загонів міліції особливого призначення в губерніях і областях Сибіру. Роти Алтайського загону разом із ротами полку «Блакитних улан» та 3-го Барнаульського полку з каральними функціями нишпорили по всій губернії. Вони не щадили ні жінок, ні старих, не знали ні жалю, ні співчуття. Вже після розгрому колчаковців до Слідчої комісії в м. Бійську надійшли страшні свідчення про безчинства: прапорщик Мамаєв у селі Швидкий Виток «замучив мученицькою смертю більше 20 сімей», старший наглядач Лебедєв відкрито хвалився, що особисто розстріляв більше 10 людей числом у 100 осіб при п'яти офіцерах проводив розправи, розстріли та насильницькі грабежі» в селах Ново-Тиришкіне, Сичівка та Камишенко Сичівської волості та в селах Березівка ​​та Михайлівка Михайлівської волості». В одному з документів названо 20 стражників загону особливого призначення і проти кожного прізвища стоять слова "порол", "катував", "розстрілював", "багато розстрілював селян", "вішував", "драв", "грабував".

Звірячі розправи санкціонувалися самим адміралом. В одній із директив того часу говорилося: «Верховний правитель наказав рішуче покінчити з єнісейським повстанням, не зупиняючись перед найсуворішими, навіть жорстокими, заходами щодо не тільки повсталих, а й населення, яке підтримує їх… Керівників сіл здавати польовому суду, для розвідки та зв'язку користуватися місцевими жителями, беручи заручників. У разі невірних відомостей заручників стратити, а будинки, які їм належать, спалювати… Усіх здатних до бою чоловіків збирати у великі будівлі та утримувати їх під охороною, а у разі зради – нещадно розстрілювати».
Жертви «відродження Росії» на Алтаї так і не підраховані, ніхто з тогочасної влади документів не вів, а ті, що з'являлися, знищили.

Американський генерал У.Гревс, що опікувався Верховного правителя, зізнавався потім: «Я сумніваюся, щоб можна було вказати за останнє п'ятдесятиріччя будь-яку країну у світі, де б вбивство могло б відбуватися з такою легкістю і з найменшою боязнью відповідальності, як у Сибіру. час правління Колчака». І ще він писав: «Я не помилюся, якщо скажу, що у Східному Сибіру на кожну людину, вбиту більшовиками, припадало сто людей, убитих антибільшовицькими елементами». Американські офіцери розвідки М.Сейерс і А.Канн у своїй книзі «Таємна війна проти Радянської Росії» писали: «Тюрми та концентраційні табори були набиті вщерть. Сотні росіян, які наважилися не підкоритися новому диктатору, висіли на деревах і телеграфних стовпах вздовж Сибірської залізниці. Багато хто спочивав у спільних могилах, які їм наказували копати перед тим, як колчаківські кати знищували їх кулеметним вогнем. Вбивства та пограбування стали повсякденним явищем».

Згадуваний генерал У.Гревс пророкував: «Жорстокості були такого роду, що вони, безсумнівно, будуть згадуватися і переказуватись серед російського народу і через 50 років після їхнього скоєння». (У. Гревс. «Американська авантюра у Сибіру. (1918-1920 рр.)». Москва, 1932, стор 238). Помилився генерал! Жорстокості колчаківщини народ пам'ятає і зараз, через 90 років, хоча нова влада та її засоби масової інформації старанно оминають цю тему.

Свавілля, беззаконня і жорстокість влади, розстріли і порки, скасування робочого законодавства, постійні реквізиції на користь армії, розгул злочинності, крадіжка, фальшивомонетництво, шахрайство, аферизм, хабарництво, нестримне зростання цін на все і все швидко відштовхнули народ Сибіру. Ярмо колчаківщини люди не хотіли тягти і тому цілими сім'ями з кольєм та дубом йшли до партизанів. На території Алтайської губернії восени 1919 року діяли 25-тисячна армія Юхима Мамонтова, 20-тисячна дивізія Івана Третьяка та 10-тисячний загін на чолі з Григорієм Роговим. У звільнених партизанами районах відновлювалася влада Рад, існували навіть партизанські республіки.

США направили армії адмірала Колчака 600 тисяч гвинтівок, сотні знарядь та тисячі кулеметів. Англія поставила дві тисячі кулеметів, 500 мільйонів патронів. Франція передала 30 літаків, понад 200 автомобілів, а Японія - 70 тисяч гвинтівок, 30 гармат та 100 кулеметів. Вся армія імператора Сибіру була одягнена і взута з чужого плеча. Спочатку все й списувалося на витрати на закупівлю зброї, боєприпасів, військового спорядження в інтервентів, на утримання армії, чиновників та репресивного апарату. Але це виявилося далеко не так.

Англійцям було передано 2883 пуди золота, французам – 1225, японцям – 2672 пуди золота. Невідомо, скільки пудів відвезли до себе янкі, проте недавно стало відомо, що золото переправлялося і в іноземні банки. Створювалася, так би мовити, подушка безпеки. У цьому ще одна сутність підлості влади, яку очолює адмірал. Вже потім, після втечі межі Росії, білоемігранти, щоб Радянський урядне наклало арешт у банках, перевели гроші на рахунки приватних осіб. У Лондоні близько 3 мільйонів фунтів стерлінгів зараховано з ім'ям К.Є. фон Заміна, у Нью-Йорку 22,5 мільйона доларів - на рахунок С.А.Угета, у Токіо понад 6 мільйонів ієн - на рахунок К.К.Міллера.

Олександр Колчак щедро обдаровував своїх іноземних покровителів та союзників. Коли за кордон особливим поїздом відбував командувач Чехословацьким корпусом Радола Гайда, він отримав від адмірала 70 тисяч франків золотом! Не зі своєї кишені адмірал витяг ці франки!

Біла рать розікрала, розтягла, роздарувала, поховала, вивезла за кордон мільярди золотих рублів російської скарбниці, тоді як у країні панували розруха, голод і злидні. Вони б потягли з собою і скарбницю, що залишилася, але їм не дозволили партизани Прибайкалля. У березні 1920 року до Москви повернулося 18 вагонів «золотого ешелону», у ящиках та мішках знаходилося золото та інші цінності на суму 40 962 58 70 рублів 86 копійок.

21 грудня спалахнуло антибілогвардійське повстання в Черемхово, наступної ночі - в передмісті Іркутська... Незабаром білогвардійська влада була повалена в населених пунктах Зима, Тулун, Нижньоудинськ... 5 січня 1920 року підпільний Політцентр оголосив про перехід до нього всієї повноти влади. Влада диктатора Сибіру наказала довго жити.

Диктатора всієї Сибіру, ​​голови його уряду та кількох наближених до них осіб доставили до в'язниці. З 21 січня почала допити Слідча комісія, на ватажків білого Сибіру чекав суд. 6 лютого допит тривав, а на околицях міста робітничі дружини вели завзятий і нерівний бій із передовим загоном найвідчайдушніших офіцерів, які вимагали видачі адмірала.

Враховуючи складність обстановки, Губрівком, не закінчивши слідства, виніс ухвалу: «Колишнього Верховного правителя адмірала Колчака та колишнього голови Ради міністрів Пепеляєва – розстріляти. Краще стратити двох злочинців, давно гідних смерті, ніж сотні безневинних жертв».

Адміралу Колчаку владу піднесли, як у народі кажуть, «на блюдечку з синенькою облямівкою». Випадково він отримав у своє розпорядження весь золотий запас Росії. Йому допомагали всі країни Антанти, і не лише зброєю, боєприпасами та спорядженням. У Сибіру крім Білої армії та чехословацького корпусу діяли американський корпус, три японські дивізії числом у 120 тисяч осіб, польська дивізія, два англійські батальйони, канадська бригада, французькі частини, легіон румунів у 4500 осіб, кілька тисяч італійців, полк хорватів, словенів , батальйон латишів числом 1300 чоловік. Темрява! Орда!

Але лише за рік свого правління адмірал зумів підняти проти себе більшість населення Сибіру. Повальними стратами і свавіллям, навалою чужинців штовхнув добродушних і миролюбних селян від Уралу до Далекого Сходу взятися за сокири та вила і податись у партизани. Довів багатосоттисячну армію до деморалізації, розкладання, масового дезертирства та переходу на бік партизанів та Червоної Армії.

Ставити сьогодні йому пам'ятники - це гріх перед людьми, тим більше перед Богом. Пам'ятники йому вже стоять 90 років від Волги до Тихоокеанського узбережжя у вигляді тисяч могильних хрестів та пірамід із червоними зірками, скромними спорудами над братськими могилами.

Взято зі скороченнями зі статті Олексія Кобелєва у

Від мене:

Маннергейма у Ленінграді, за його участь у БЛОКАДІ дошкою увічнили. Колчаку пам'ятник поставили там, де він найбільше народу знищив. А після реабілітації Власова візьмуться за реабілітацію Гітлера?

Сліпі вожді сліпих Документальний фільм:

Як і для чого потрапив до Росії А. В. Колчак - британський офіцер з грудня 1917-го

Про це не всі знають. Про це сьогодні не прийнято говорити з тієї ж причини, через яку у згадках про легендарне А.А. Брусилові ніколи не обмовляться, що він став червоним генералом. Часом у суперечках про Колчака просять продемонструвати документ із контрактом. У мене його немає. Він не потрібен. Все розповів сам Колчак, все зафіксовано на папері. Все підтверджено його телеграмами коханки Тімірєвої.

Дуже важливе питання — що привело британського офіцера до Росії. Особливо у світлі того, що деякі сенатори та ревнителі пам'яті Колчака виступають за виставлення йому пам'ятників :

«Мають бути місця поклоніння, пам'ятники героям Російської Армії, які поклали свої життя, благополуччя в ім'я Росії, Царя та Батьківщини. В Омську має з'явитися пам'ятник Олександру Колчаку!»- © сенатор Мізуліна.

Ми покажемо, що:

а) Колчак справді надійшов на службу британській короні;

б) Колчак опинився у Росії за наказом його нових начальників. (При цьому сам до Росії не прагнув. Може, навіть сподівався уникнути візиту.)

* * *

Із протоколів засідань Надзвичайної Слідчої Комісії.

«…Обдумавши це питання, я дійшов висновку, що мені залишається тільки одне - продовжувати все ж таки війну, як представнику колишнього російського уряду, який дав відоме зобов'язання союзникам, Я займав офіційне становище, користувався його довірою, воно вело цю війну, і я повинен цю війну продовжувати. Тоді я пішов до англійського посланця в Токіо сера Гріна і висловив йому свою точку зору на становище, заявивши, що цього уряду я не визнаю (запам'ятаємо ці словаarctus) і вважаю своїм обов'язком як один із представників колишнього уряду виконувати обіцянку союзникам; що ті зобов'язання, які були взяті Росією щодо союзників, є і моїми зобов'язаннями, як представника російського командування, і тому я вважаю за необхідне виконати ці зобов'язання до кінця і бажаю брати участь у війні, хоча б Росія і уклала мир при більшовиках. Тому я звернувся до нього з проханням довести до відома англійського уряду, що я прошу прийняти мене до англійської армії на будь-яких умовах. Я не ставлю жодних умов, а прошу дати мені можливість вести активну боротьбу.

Сер Грін вислухав мене і сказав:

«Я цілком розумію вас, розумію ваше становище; я повідомлю про це своєму уряду і прошу вас зачекати на відповідь від англійського уряду».

Тим не менш, він мав можливість залишитися служити в російському Флоті, є багато прикладів флотського вищого офіцерського складу, і на це звертає увагу слідчий:

Олексіївський.У той час, коли ви прийняли таке важке рішення вступити на службу іншої держави, хоча б і союзної або колишньої союзної, у вас повинна була з'явитися думка, що існує ціла група офіцерів, які цілком свідомо залишаються на службі нового уряду у Флоті, і що серед них є відомі великі величини… великі офіцери у Флоті, які свідомо йшли на це, як, наприклад Альтфатер* . Як ви ставилися до них?

Колчак.Поведінка Альтфатера мене дивувала, бо якщо раніше порушувалося питання про те, яких політичних переконань Альтфатер, то я сказав би, що він був скоріше монархістом. … І тим більше мене дивувало його перефарбування у такій формі. Взагалі, раніше було важко сказати, яких політичних переконань офіцер, бо такого питання до війни просто не існувало. Якби хтось із офіцерів запитав тоді:

«До якої партії ви належите?» - то, мабуть, він відповів би: «У жодній партії не належу і політикою не займаюся». (а тепер згадаємо вищезазначені слова про невизнання уряду більшовиків, і вчитаймося уважно наступні —arctus )

Кожен із нас дивився так, що уряд може бути яким завгодно, але що Росія може існувати за будь-якої форми правління. У вас під монархістом розуміється людина, яка вважає, що ця форма правління може існувати. На мою думку, у нас таких людей було мало, і швидше за все Альтфатер належав до цього типу людей. Для мене особисто не було навіть такого питання, - чи може Росія існувати за іншого способу правління. Звичайно, я вважав, що вона могла б існувати.

Олексіївський.Тоді серед військових, якщо й не висловлена, то все ж таки була думка, що Росія може існувати за будь-якого уряду. Проте коли створився новий уряд, вам уже здавалося, що країна не може існувати при цьому образі правління?

<…>

Через два тижні прийшла відповідь від військового міністерства Англії. Мені спочатку повідомили, що англійський уряд охоче приймає мою пропозицію щодо вступу на службу в армію і запитує мене, де я хотів би краще служити. Я відповів, що, звертаючись до них із проханням прийняти мене на службу в англійську армію, не ставлю жодних умов і пропоную використовувати мене так, як воно знайде це можливе. Що стосується того, чому я висловив бажання вступити в армію, а не до Флоту, то я знав добре англійський Флот, знав, що англійської Флот, звичайно, не потребує нашої допомоги.

<…>

А.В. Колчак - А. Тімірьової :

…Нарешті, дуже пізно надійшла відповідь, що англійський уряд пропонує мені вирушити в Бомбей і з'явитися до штабу індійської армії, де я отримаю вказівки про своє призначення, на месопотамський фронт.

Для мене це, хоч я і не просив про це, було цілком прийнятно, тому що це було поблизу Черіого моря, де відбувалися дії проти турків і де я боровся на морі. Тому я охоче прийняв пропозицію і попросив сера Ч. Гріна дати мені можливість проїхати на пароплаві в Бомбей.

А.В. Колчак - А. Тімірьової :

“Сінгапур, 16 березня. (1918) Зустріч розпорядженням англійського урядуповернутися негайно до Китаю для роботи в Маньчжурії та Сибіру. Воно знайшло, що використати мене таму видах союзників та Росії переважно перед Месопотамією.»

…Зрештою, мені вдалося в 20-х числах січня, після довгих очікувань, поїхати на пароплаві з Йокогами до Шанхаю, куди я прибув наприкінці січня. У Шанхаї я з'явився до нашого генерального консула Гросса та англійського консула, якому вручив папір, що визначає моє становище, просив його сприяння влаштувати мене на пароплаві і доставити мене до Бомбей до штабу месопотамської армії. З його боку було зроблено відповідне розпорядження, але довелося довго чекати на пароплав. …

Під час зустрічі з першими «білими» в Шанхаї, які приїхали за зброєю, Колчак відмовляє у допомозі, посилаючись на свій уже новий статус та пов'язані з ним зобов'язання:

Потім ще в Шанхаї я вперше зустрівся з одним із представників збройного загону Семенів. Це був козак сотник Жевченко, який їхав через Пекін, був у нашого посланця, потім поїхав до Шанхаю та Японії з проханням зброї для загону Семенова. У готелі, де я зупинився, він зустрівся зі мною і сказав, що в смузі відчуження відбулося повстання проти Радянської влади, що на чолі повсталих стоїть Семенов, що у нього сформовано загін у 2.000 осіб, і що у них немає зброї та обмундирування, - і ось він посланий в Катай та Японію просити про надання йому можливості та коштів закупити зброю для загонів.

Він мене питав, як я належу до цього. Я відповів, що як би я не ставився, але зараз я пов'язаний відомими зобов'язаннями і змінити своє рішення не можу. Він сказав, що було б дуже важливо, якби я приїхав до Семенова поговорити, бо треба, щоб я був у цій справі. Я сказав:

«Цілком співчуваю, але я дав зобов'язання, отримав запрошення від англійського уряду та їду на месопотамський фронт».

З свого погляду, я вважав байдужим, чи буду працювати з Семеновим, чи в Месопотамії, - я виконуватиму свій обов'язок по відношенню до батьківщини.

Як же Колчак таки потрапив до Росії. Яким вітром занесло?

З Шанхаю я поїхав на пароплаві до Сінгапуру. У Сінгапурі до мене прибув командувач військ генерал Рідаут вітати мене, передав мені терміново послану на Сінгапур телеграму від директора Intelligence Departament інформаційного відділу військового генерального штабу в Англії.

Ця телеграма гласила так: англійський уряд прийняв мою пропозицію, тим щонайменше, внаслідок зміни обстановки на месопотамском фронті (потім я дізнався, у якому становищі справа, але раніше міг цього передбачити), вважає у вигляді прохання, зверненої щодо нього із боку нашого посланника кн. Кудашева, корисним для спільної союзницької справи, щоб я повернувся до Росії, що мені рекомендується їхати на Далекий Схід розпочати там свою діяльність, і це з їхньої точки зору є більш вигідним чим моє перебування на месопотамском фронті, тим більше, що там ситуація зовсім змінилася.

Звернемо увагу ще на одне свідчення того, що те, чого добивався Колчак:

« я прошу прийняти мене в англійську армію на будь-яких умовах» відбулося.

Я зробив уже більше половини шляху. Це мене поставило в надзвичайно тяжке становище, насамперед матеріальне - адже ми весь час подорожували і жили на свої гроші, не отримуючи від англійського уряду жодної копійки, тому кошти у нас добігали кінця і такі прогулянки нам були не по кишені. Я тоді послав ще телеграму із запитом: наказ це чи тільки порада, яку я можу не виконати. На це було отримано термінову телеграму з досить невизначеною відповіддю: англійський уряд наполягає на тому, що мені краще їхати на Далекий Схід, і рекомендує мені їхати до Пекіна у розпорядження нашого посланця кн. Кудашова. Тоді я побачив, що питання у них вирішене. Почекавши першого пароплава, я виїхав до Шанхаю, а з Шанхаю залізницею до Пекіна. Це було у березні чи квітні 1918 р.

<…>

Тобто Колчак підкорився наказу, а не за покликом душі поїхав до Росії.

А про матеріальні труднощі — ну що ж, справді, логічне питання, без зарплати працювати можуть тільки сильні романтики та ентузіасти.

* Василь Михайлович Альтфатер - контр-адмірал Російського Імператорського флоту, перший командувач РККФ РРФСР

Про Колчак та колчаківців

У рамках пропаганди «білого» руху та спотворення історії сьогодні створюється безліч художніхтворів. Один із таких творів — фільм «Адмірал».

Білий офіцер, адмірал, патріот, герой... Такий симпатичний Хабенський Колчак не може бути поганим. Не може бути неправий. Неправі, отже, більшовики.— Саме такий ланцюжок міркувань пропонують нам автори цього художньогофільму.

Але ж це все неправда!

Правда полягає в тому, що історичний Колчак дуже мало схожий на мистецького.

1918 р. У листопаді Колчак з благословення англійців та французів оголосив себе диктатором Сибіру. Адмірал - дратівливий чоловічок, про якого один з його колег писав:

«Хворий дитина… безумовно неврастеник… завжди під чужим впливом», – влаштувався Омську і став називати себе «верховним правителем Росії».

Колишній царський міністр Сазонов, який називав Колчака "російським Вашингтоном", негайно став його офіційним представником у Франції. У Лондоні та Парижі йому марнували похвали. Сер Самюель Хор знову оголосив, що Колчак - «джентльмен». Вінстон Черчілль стверджував, що Колчак «чесний», «непідкуплений», «розумний» та «патріот». «Нью-Йорк таймс» бачила в ньому «сильну і чесну людину», яка спирається на «міцний і більш менш представницький уряд».

Колчак із іноземними союзниками

Союзники, особливо англійці, щедро постачали Колчака боєприпасами, зброєю і грошима.

«Ми відправили до Сибіру, ​​– гордо повідомляв командувач англійськими військами в Сибіру генерал Нокс, – сотні тисяч гвинтівок, сотні мільйонів патронів, сотні тисяч комплектів обмундирування та кулеметних стрічок тощо. Кожна куля, випущена російськими солдатами у більшовиків протягом цього року , була виготовлена ​​в Англії, англійськими робітниками, з англійської сировини та доставлена ​​до Владивостока в англійських трюмах».

У Росії тоді співали пісеньку:

Мундир англійський,
Погон французький,
Тютюн японський,
Правитель Омський!

Командувач американськими експедиційними силами в Сибіру генерал Гревс, якого важко запідозрити у симпатії до більшовиків, не поділяв захоплення союзників щодо адмірала Колчака. Щодня офіцери його розвідки постачали його новими відомостями про царство терору, яке заснував Колчак. В армії адмірала було 100 тис. солдатів, і нові тисячі людей вербувалися до неї під загрозою розстрілу. В'язниці та концентраційні табори були набиті вщерть. Сотні росіян, які наважилися не підкоритися новому диктатору, висіли на деревах і телеграфних стовпах вздовж Сибірської залізниці. Багато хто спочивав у спільних могилах, які їм наказували копати перед тим, як колчаківські кати знищували їх кулеметним вогнем. Вбивства та пограбування стали повсякденним явищем.

Один із помічників Колчака, колишній царський офіцер на прізвище Розанов, видав такий наказ:

1. Займаючи села, раніше зайняті бандитами (радянськими партизанами), вимагати видачі ватажків руху, а там, де ватажків не вдається знайти, але є достатньо даних, що свідчать про їхню присутність, розстрілювати кожного десятого жителя.
2. Якщо при проходженні військ через місто населення не повідомить військ про присутність противника, стягувати грошову контрибуцію без жодної пощади.
3. Села, населення яких чинить нашим військам збройний опір, спалювати, а всіх дорослих чоловіків розстрілювати; майно, будинки, вози та ін. конфіскувати для потреб армії.

Розповідаючи генералу Гревсу про офіцера, який видав цей наказ, генерал Нокс сказав:

«Молодець цей Розанов, їй-богу!»

Тіла робітників і селян, розстріляних колчаківцями

Поряд із військами Колчака країну розоряли зграї бандитів, які отримували фінансову підтримку від Японії. Головними їх ватажками були отаман Григорій Семенов та Калмиков.

Полковник Морроу, який командував американськими військами у Забайкальському секторі, повідомив, що в одній селі, зайняте семеновцями, були злодійськи вбиті всі чоловіки, жінки і діти. Одних перестріляли, як зайців, коли вони намагалися втекти зі своїх будинків. Інших спалили живцем.

«Солдати Семенова та Калмикова,- Розповідає генерал Гревс, - користуючись заступництвом японських військ, нишпорили країною, як дикі звірі, грабуючи і вбиваючи мирних жителів… Кожному, хто ставив запитання про ці звірячі вбивства, відповідали, що вбиті були більшовики, і, мабуть, таке пояснення всіх задовольняло».

Генерал Гревс не приховував огид, яке викликали в нього злочини антирадянських військ у Сибіру, ​​чим заслужив вороже ставлення з боку білогвардійського, англійського, французького та японського командування.

Американський посол у Японії Морріс під час свого перебування в Сибіру повідомив генерала Гревса, що отримав з державного департаменту телеграму про необхідність надання підтримки Колчаку у зв'язку з американською політикою в Сибіру.

«Ось бачите, генерале,– сказав Морріс. доведеться вам підтримувати Колчака».

Гревс відповів, що військовий департамент не дав йому жодних вказівок щодо підтримки Колчака.

- Цим розповідає не військовий, а державний департамент, - сказав Морріс.

- Мною державний департамент не знає, - відповів Гревс.

Агенти Колчака почали проти Гревса цькування, щоб підірвати його престиж і домогтися його відкликання із Сибіру. Стали поширюватися чутки і вигадки, ніби Гревс «збільшився», а його війська допомагають «комуністам». Пропаганда ця мала і антисемітський характер. Ось типовий зразок:

«Американські солдати заражені більшовизмом. Здебільшого це євреї з нью-йоркського Іст-Сайду, які постійно вчиняють заворушення.

Англійський полковник Джон Уорд, член парламенту, який перебував за Колчаком політичним порадником, публічно заявив, що при відвідуванні ставки американських експедиційних сил він виявив, що «з шістдесяти офіцерів зв'язку і перекладачів понад п'ятдесят були російськими євреями».

Такі ж чутки поширювали і деякі співвітчизники Гревса.

«Американський консул у Владивостоці,- Згадує Гревс, - день у день без будь-яких коментарів передавав по телеграфу до державного департаменту наклепницькі, брехливі, непристойні статті про американські війська, що виникали у владивостокських газетах. Ці статті, а також поклепи на американські війська, що розповсюджувалися у Сполучених Штатах, будувались на звинуваченні у більшовизмі. Дії американських солдатів не давали приводу для такого звинувачення… але його повторювали прихильники Колчака (і в тому числі генеральний консул Харріс) стосовно всіх, хто не надавав Колчаку підтримки».

У розпал наклепницької кампанії до штабу генерала Гревса з'явився посланий від генерала Іванова-Ринова, який командував колчаковськими частинами Східного Сибіру. Він повідомив Гревсу, що якщо той зобов'язується щомісяця давати армії Колчака 20 тис. доларів, генерал Іванов-Ринов потурбується про те, щоб агітація проти Гревса та його війська припинилася.

Цей Іванов-Ринов навіть серед генералів Колчака виділявся як нелюд і садист. У Східному Сибіру його солдати винищували все чоловіче населення селах, де, за їхніми підозрами, приховували «більшовиків». Жінок ґвалтували та били шомполами. Вбивали без розбору - старих, жінок, дітей.

Жертви Колчака в Новосибірську, 1919

Розкопки могили, в якій поховані жертви колчаківських репресій березня 1919, Томськ, 1920 р.

Томичі переносять тіла розстелених учасників антиколчаківського повстання

Похорон червоногвардійця по-звірячому вбитого колчаківцями

Площа Новоособні в день перепоховання жертв колчаківців 22 січня 1920 р.

Один молодий американський офіцер, посланий розслідувати звірства Іванова-Ринова, був такий вражений, що, закінчивши свою доповідь Гревсу, вигукнув:

«Заради бога, генерале, не надсилайте мене більше з такими дорученнями! Ще б трохи – і я зірвав би з себе мундир і став би рятувати цих нещасних».

Коли Іванов-Ринов опинився перед загрозою народного обурення, англійський уповноважений сер Чарльз Елліот поспішив до Гревса висловити свою занепокоєння за долю колчаківського генерала.

– По мені, - люто відповів йому генерал Гревс, - нехай приведуть цього Іванова-Ринова сюди і повісять на тому телефонному стовпі перед моїм штабом - жоден американець пальцем не ворухне, щоб його врятувати!

Запитайте себе, чому в ході Громадянської війни Червона Армія змогла перемогти чудово озброєну та спонсоровану західними державами Білу Армію та війська 14!! держав, що вторглися до Радянської Росії під час інтервенції?

А тому що БІЛЬШІСТЬ російського народу, бачачи жорстокість, ницість і продажність таких ось «колчаків», підтримало Червону Армію.

Колчак. Він такий душка.

Такий зворушливий серіал було знято на народні гроші про одного з головних катів російського народу часів громадянської війниминулого століття, що просто сльози навертаються. І до того ж зворушливо, відчутно нам мовлять про цього дбайливця за російську землю. І походи через Байкал проводять пам'ятні та молебні. Ну, просто благодать на душу сходить.

Але чомусь жителі територій Росії, де героїчував Колчак з товаришами, іншої думки дотримуються. Вони згадують як цілими селами колчаківці скидали в шахти ще живих людей, та й не тільки це.

До речі, чому це так царя батюшку вшановують нарівні з попами і білими офіцерами? Хіба вони царя шантажем відмовили від престолу? Хіба не вони нашу країну вкинули в кровопролиття, зрадивши свій народ, свого царя? Хіба не попи радісно відновили патріархію, відразу після зради ними государя? Хіба не поміщики та генерали хотіли собі влади без контролю імператора? Хіба не вони почали організовувати громадянську війну після успішного лютневого перевороту, організованого ними ж? Хіба вони російського мужика вішали і стріляли по всій території країни. Це тільки Врангель, жахнувшись загибеллю російського народу, пішов із Криму сам, всі інші воліли різати російського мужика, поки їх самих не заспокоїли на віки.

Так, і пам'ятаючи про половецьких князів по прізвищам Гзак і Кончак, що наводяться в Слові про Полку Ігоревого, мимоволі напрошується висновок, що Колчак їм рідна. Може тому і не варто дивуватися наведеному нижче?

До речі, судити мертвих немає сенсу, ні білих, ні червоних. Але помилок повторювати не можна. Помилки можуть робити тільки живі. Тому уроки історії слід знати на зубок.

Весною 1919 року розпочався перший похід країн Антанти та Сполучених Штатів Америки проти Радянської республіки. Похід був комбінованим: він здійснювався об'єднаними силами внутрішньої контрреволюції та інтервентів. На власні війська імперіалісти вусі не сподівалися - їхні солдати не хотіли воювати проти робітників та трудящих селян Радянської Росії. Тому вони робили ставку на об'єднання всіх сил внутрішньої контрреволюції, визнавши основним вершником всіх справ у Росії царського адмірала Колчака А. В.

Американські, англійські та французькі мільйонери взяли на себе основну частку постачання Колчаку зброї, боєприпасів, обмундирування. Тільки першій половині 1919 року США послали Колчаку понад 250 тисяч гвинтівок, мільйони патронів. Всього за 1919 Колчак отримав від США, Англії, Франції та Японії 700 тисяч гвинтівок, 3650 кулеметів, 530 гармат, 30 літаків, 2 мільйони пар чобіт, тисячі комплектів обмундирування, спорядження та білизни.

За допомогою своїх іноземних господарів Колчак навесні 1919 року зумів озброїти, одягнути та взути майже 400-тисячну армію.

Наступ Колчака підтримувала з Північного Кавказу і півдня армія Денікіна, маючи намір з'єднатися з колчаковской армією у районі Саратова про те, щоб спільно рушити на Москву.

Із заходу наступали білополяки разом із петлюрівськими та білогвардійськими військами. На півночі та Туркестані діяли змішані загони англо-американських та французьких інтервентів та армія білогвардійського генерала Міллера. З північного заходу, підтримуваний білофінами та англійським флотом, наступав Юденич. Таким чином, у наступ перейшли всі сили контрреволюції та інтервентів. Радянська Росіяопинилася знову в кільці наступаючих ворожих полчищ. У дивовижній країні було створено кілька фронтів. Головним із них був Східний фронт. Тут вирішувалася доля країни Рад.

4 березня 1919 Колчак почав наступ проти Червоної Армії по всьому Східному фронту протягом 2 тисяч кілометрів. Він виставив 145 тисяч багнетів і шабель. Костяком його армії було сибірське куркульство, міська буржуазія та заможне козацтво. У тилу Колчака було близько 150 тисяч військ інтервентів. Вони охороняли залізниці, допомагали розправлятися із населенням.

Антанта тримала армію Колчака під своїм безпосереднім контролем. При штабі білогвардійців постійно перебували військові місії держав Антанти. Французький генерал Жанен був призначений головнокомандувачем усіма військами інтервентів, що діють у Східної Росіїта у Сибіру. Англійський генерал Нокс відав постачанням колчаківської армії та формуванням для неї нових елементів.

Інтервенти допомагали Колчаку розробити оперативний план наступу та визначили головний напрямок удару.

На ділянці Перм-Глазов діяла найсильніша Сибірська армія Колчака під командуванням генерала Гайди. Ця ж армія мала розвивати наступ у напрямі на Вятку, Сарапул і з'єднатися з військами інтервентів, що діяли Півночі.

жертви Колчака та колчаківських головорізів

жертви звірств колчаківщини у Сибіру. 1919 р.

селянин, повішений колчаківцями

Звідусіль із звільненої від ворога території Удмуртії надходили відомості про звірства та свавілля білогвардійців. Так, наприклад, на Пісковському заводі було закатовано 45 людей радянських працівників, робітників селян-бідняків. Вони зазнавали найжорстокіших тортур: вони вирізали вуха, носи, губи, тіла були у багатьох місцях проколоті багнетами (док. №№ 33, 36).

Насильства, порки та катування зазнавали жінки, старі та діти. Відбиралося майно, худобу, упряж. Коней, яких дала Радянська влада біднякам для підтримки їхнього господарства, колчаківці відбирали та віддавали колишнім власникам (док. № 47).

Звірськи був порубаний білогвардійською шаблею молодий учитель села Зури Петро Смирнов за те, що він потрапив назустріч білогвардійцеві у гарному одязі (док. № 56).

У селі Сям-Можге колчаківці розправилися з 70-річною старою за те, що вона співчувала Радянській владі (док. № 66).

У селі М. Мултані Малмизького повіту на площі перед народним будинком було у 1918 році поховано труп молодого комуніста Власова. Колчаківці зігнали на площу трудящих селян, змусили викопати труп і публічно знущалися з нього: били по голові поленом, продавили груди і, нарешті, одягнувши петлю на шию, прив'язали до передка тарантаса і в такому вигляді довго тягали сільською вулицею (док. № 66 ).

У робочих селищах і містах, в хатах бідняків-селян Удмуртії зчинився страшний стогін від безчинств і кату колчаківців. Наприклад, за два місяці перебування бандитів у Воткінську в одному тільки Устиновому Лозі було виявлено 800 трупів, не рахуючи тих одиничних жертв по приватних квартирах, які були відведені невідомо куди. Колчаківці грабували та розоряли народне господарство Удмуртії. З Сарапульського повіту повідомляли, що «після Колчака ніде і нічого буквально не залишилося… Після колчаківських пограбувань у повіті наявність коней скоротилася на 47 відсотків і корів на 85 відсотків… У Малмизькому повіті в одній лише Віхарівській волості колчаківці відібрали у селян , 2000 возів, 1300 комплектів упряжі, тисячі пудів хліба та десятки господарств розграбували повністю».

«Після захоплення Ялуторовська білими (18 червня 1918 р.) у ньому було відновлено колишні органи влади. Почалося жорстоке переслідування всіх, хто співпрацював із Радами. Арешти та страти стали масовим явищем. Білі вбили члена Ради Демушкіна, розстріляли десять колишніх військовополонених (чехів і угорців), які відмовилися їм служити. За спогадами Федора Плотнікова, учасника Громадянської війни та в'язня колчаківських катівень з квітня по липень 1919 року, у підвальному приміщенні в'язниці було встановлено стіл із ланцюгами та різними пристосуваннями для тортур. Замордованих людей вивозили за єврейський цвинтар (нині територію санаторного дитячого будинку), де розстрілювали. Усе це відбувалося із червня 1918 р. У травні 1919 р. Східний фронт Червоної Армії перейшов у наступ. 7 серпня 1919 року звільнили Тюмень. Відчуваючи наближення червоних, колчаківці вчинили звірячу розправу над своїми в'язнями. В один із серпневих днів 1919 року з в'язниці вивели дві великі групи ув'язнених. Одну групу — 96 осіб — розстріляли в березняку (нині територія меблевої фабрики), іншу, у кількості 197 осіб, зарубали шашками за річкою Тобол біля озера Імбирай…».

Із довідки заступника директора Ялуторівського музейного комплексу Н.М. Шестакової:

«Вважаю себе зобов'язаною сказати, що зарубаний колчаківськими шашками за Тоболом та мій дід Яків Олексійович Ушаков, фронтовик Першої Світової війни, Георгіївський кавалер. Моя бабуся залишилася із трьома малолітніми синами. Моєму батькові на той час було лише 6 років… А скільки жінок по всій Росії колчаківці зробили вдовами, а дітей — сиротами, скільки старих залишили без синового нагляду?»

Тому закономірний результат (прошу помітити ні тортур, ні знущань, просто розстріл):

«Ми увійшли в камеру до Колчака і застали його одягненим - у шубі та шапці, - пише І.М. Бурсак. — Було таке враження, що він чогось чекав. Чуднівський зачитав йому постанову ревкому. Колчак вигукнув:

- Як! Без суду?

Чудновський відповів:

— Так, адмірале, як ви і ваші підручні розстрілювали тисячі наших товаришів.

Піднявшись на другий поверх, ми ввійшли в камеру до Пепеляєва. Цей теж був одягнений. Коли Чуднівський зачитав йому постанову ревкому, Пепеляєв упав навколішки і, валяючись у ногах, благав, щоб його не розстрілювали. Він запевняв, що разом зі своїм братом, генералом Пепеляєвим, давно вирішив повстати проти Колчака і перейти на бік Червоної Армії. Я наказав йому встати і сказав: — Померти гідно не можете…

Знову спустилися в камеру Колчака, забрали його і пішли до контори. Формальності закінчено.

До 4-ї години ранку ми прибули на берег річки Ушаковки, припливу Ангари. Колчак весь час поводився спокійно, а Пепеляєв — ця величезна туша — як у лихоманці.

Повний місяць, світла морозна ніч. Колчак та Пепеляєв стоять на горбку. На мою пропозицію заплющити очі Колчак відповідає відмовою. Взвод побудований, гвинтівки навперейми. Чуднівський пошепки каже мені:

- Час.

Я даю команду:

— Взвод, за ворогами революції — пли!

Обидва падають. Кладемо трупи на сани-розвальні, підвозимо до річки і спускаємо в ополонку. Так «верховний правитель всієї Русі» адмірал Колчак іде у своє останнє плавання…».

(«Розгром Колчака», військове видавництво Міністерства оборони СРСР, М., 1969, стор.279-280, тираж 50000 прим.).

У Єкатеринбурзькій губернії, одній з 12 губерній, що знаходилися під контролем Колчака, при Колчаку було розстріляно не менше 25 тисяч осіб, перепорото близько 10% двохмільйонного населення. Поролі як чоловіків, так і жінок та дітей.

М. Р. Александров, комісар червоногвардійського загону Томську. Був заарештований колчаківцями, ув'язнений у томську в'язницю. У середині червня 1919 р., згадував він, з камери вночі вивели 11 робітників. Ніхто не спав.

«Тишу порушували слабкі стогін, які долинали з двору в'язниці, чути були благання і прокляття ... але через деякий час все стихло. Вранці кримінальні нам передали, що виведених ув'язнених козаки рубали шашками та кололи багнетами на задньому прогулянковому дворі, а потім навантажили підводи та кудись відвезли».

Олександров повідомив, що потім був відправлений до Олександрівського централу під Іркутськом і з понад тисячі там ув'язнених червоноармійці в січні 1920 р. звільнили лише 368 осіб. У 1921-1923 рр. Александров працював у повітовий ЧК Томської області. РДАСП, ф. 71, оп. 15, д. 71, л. 83-102.

Американський генерал В. Гревс згадував:

«Солдати Семенова і Калмикова, перебуваючи під захистом японських військ, наповнювали країну подібно до диких тварин, вбивали і грабували народ, тоді як японці за бажання могли б у будь-який момент припинити ці вбивства. Якщо в той час питали, до чого були всі ці жорстокі вбивства, то зазвичай отримували у відповідь, що вбиті були більшовиками, і таке пояснення, очевидно, задовольняло всіх. Події в Східному Сибіру зазвичай представлялися в похмурих фарбах і життя людське там не коштувало жодного гроша.

У Східному Сибіру відбувалися жахливі вбивства, але відбувалися де вони більшовиками, як це зазвичай думали. Я не помилюся, якщо скажу, що у Східному Сибіру на кожну людину, вбиту більшовиками, припадало сто людей, убитих антибільшовицькими елементами».

Гревс сумнівався в тому, щоб можна було вказати за останнє п'ятдесятиріччя будь-яку країну у світі, де вбивство могло б відбуватися з такою легкістю і з найменшою острахом відповідальності, як у Сибіру під час правління адмірала Колчака. Укладаючи свої спогади, Гревс зазначав, що інтервенти та білогвардійці були приречені на поразку, оскільки «кількість більшовиків у Сибіру на час Колчака збільшилася у багато разів у порівнянні з кількістю їх на момент нашого приходу»

Дошка Маннергейму в Пітері є, тепер буде Колчаку… Наступний Гітлер?

Відкриття меморіальної дошки адміралу Олександру Колчаку, який очолив Білий рух у Громадянській війні, відбудеться 24 вересня. Меморіальна дошка буде встановлена ​​на еркері будівлі, де жив Колчак.

"У цьому будинку з 1906 по 1912 рік жив видатний російський офіцер, учений і дослідник Олександр Васильович Колчак".

Я не сперечатися про його видатні наукові заслуги. Натомість читала у мемуарах генерала Денікіна, що Колчак вимагав (під тиском Маккіндера), щоб Денікін вступив у угоду з Петлюрою (віддавши тому Україні) для того, щоб перемогти більшовиків. Для Денікіна батьківщина виявилася важливішою.

Колчак був завербований британською розвідкою ще під час перебування капітаном 1 рангу і командиром мінної дивізії на Балтійському флоті. Сталося це межі 1915-1916 року. Це вже була зрада Царю та Батьківщині, на вірність яким він присягався і цілував хрест!

Ви ніколи не замислювалися над тим, чому флоти Антанти в 1918 спокійно увійшли в російський сектор акваторії Балтійського моря?! Адже він був замінований! До того ж у сум'ятті двох революцій 1917 р. мінні загородження ніхто не знімав. Та тому що прохідним квитком при вступі на службу британської розвідки для Колчака стала здавання всієї інформації про розташування мінних полів та загород у російському секторі акваторії Балтійського моря! Адже саме він і здійснював це мінування, і в нього на руках були всі карти мінних полів та загород!

В емігрантській та зарубіжній радологічній літературі режим та дії Колчака явно романтизовані. С. П. Мельгунов бачив у трагедії Колчака як його особисту драму краху надій і розбитих ілюзій, а й трагедію країни, час відродження якої «ще прийшов». Він думав, що смерть Колчака знаменувала собою кінець організованої у державному масштабі антибільшовицької боротьби у Сибіру. «Страдальцем» за Росію називають Колчака багато радологів. Р. Пайпс пише про Колчака так: «…його політична та соціальна орієнтація була глибоко ліберальною. Колчак давав урочисті зобов'язання поважати волю російського народу, виражену шляхом вільних виборів. Він також проводив прогресивну соціальну політику та користувався міцною підтримкою селян та робітників» .

Серед радянських істориків і публіцистів останнім часом з'явилася більш ліберальна оцінка того, що сталося, і діячів білого руху, прагнення відійти від очорнення діяльності білих, не думати, що всі вони прагнули лише реставрації дореволюційної Росії. Автори побачили у білих режимах альтернативу шляху, прокладеному більшовиками. А в Колчаку – безсрібника, який не мав жодних особистих багатств, гордість російського флоту, людини, один рік участі якої в антирадянській боротьбі, на думку радянських істориків, перекреслив усі його попередні заслуги. Незважаючи на прагнення окремих істориків відзначити певний «демократизм» колчаківського уряду на окремих етапах його правління, вони одностайні в оцінці ідентичності каральних процесів, терору, який проводиться як червоним, так і білим. У квітні 2002 р. в будівлі Морського корпусу в Петербурзі була відкрита меморіальна дошка на честь його випускника - Колчака. Однак у листопаді 2001 р. військова колегія Верховного суду РФ відмовила в реабілітації Колчака, тому що він «не зупинив терор щодо цивільного населення, яке його контррозвідка».

Приблизно такі ж оцінки в радянській та зарубіжній історіографії ролі генерала Денікіна та створеного ним режиму на великій території півдня Росії у 1919 р.

Антон Іванович Денікін (1872–1947) з офіцерської сім'ї, закінчив Академію Генштабу, учасника Першої світової війни, в 1917 р. - командувач військами Західного та Південно-Західного фронтів, генерал-лейтенант. З січня 1919 р. - головнокомандувач збройних сил півдня Росії. Режим, встановлений ним на Північному Кавказі, Дону, Україні, частині Росії, характеризується у радянській енциклопедії про громадянську війну як «військова диктатура буржуазно-поміщицької контрреволюції». Сам Денікін називав проведену ним політику тактикою «непередбачення», яке, на його думку, мало об'єднати всі антибільшовицькі сили. Така позиція, писав він, давала «можливість зберігати поганий світ і йти однією дорогою, хоч і вперебій, підозріло озираючись один на одного, ворогуючи та таючи в серці – одні республіку, інші – монархію».

У 20-ті роки радянські історики писали про Денікіна трохи інакше, характеризуючи його як політика, який прагнув знайти «якусь середню лінію між крайньою реакцією та „лібералізмом“, і за своїми поглядами „наближався до правого октябризму“». Пізніше його режим став розглядатися прямолінійніше: правління Денікіна було необмеженою диктатурою. Перша публікація «Нарис російської смути» на батьківщині Денікіна викликала нові оцінки як його праці, і військово-політичної діяльності. Л. М. Спірін у передмові до одного з журнальних видань «Нарис» назвав Денікіна дворянином з «напівкадетським, напівмонархічним настроєм», людиною, відданою Росії. Аналізуючи працю Денікіна, Спірін резюмував, що він проводив політику, що ставить кінцевою метою повалення більшовицького панування за допомогою армії, «диктатури в особі головнокомандувача», відновлення сил «державного та соціального світу», створення умов «для будівництва землі соборною волею народу», « встановлення порядку», «захист віри», створення суспільства, в якому не буде «ніяких класових привілеїв, а відбудеться „єднання з народом“».

Колчак і Денікін – професійні військові, котрі по-своєму любили країну і готові їй служити так, як вони представляли її сьогодення та майбутнє. Чому ж досвід їх режимів виявився, особливо селянам, настільки важкий, що вони повставали масами, причому у Сибіру, ​​де був поміщиків та його повернення селянам не загрожувала? Нині відомо, що приблизно з 400 тисяч червоних, що діяли в тилу білих під час громадянської війни, 150 тис. припадало на Сибір і серед них було близько 4–5 % тих, кого тоді називали заможними, або кулаками. У цьому плані програш білих на «внутрішньому фронті» був очевидним. І білі, і червоні на той час синхронно будували схожі державні освіти, де здійснення заданої ідеї переважало над цінністю людського життя, незважаючи на багато декларативних заяв влади.

Г. К. Гінс, керуючий справами колчаківського уряду, в 1921 р. в Харбіні опублікував книгу «Сибір, союзники та Колчак». Він свідчив про те, що адмірал ненавидів «керенщину» і з ненависті до неї «допустив протилежну крайність: зайву „воєнщину“, що Колчак неодноразово говорив йому про те, що „громадянська війна має бути нещадною“». Гінс привів як доказ безчинств військової влади доповідну записку начальника Уральського краю інженера Постнікова, який пішов у відставку у квітні 1919 р. Постніков відмовився виконувати свої обов'язки і перерахував 13 пунктів, чому він це зробив. Інженер писав: «Керувати краєм голодним, утримуваним у прихованому спокої багнетами, не можу… Диктатура військової влади… незакономірність дій, розправа без суду, порка навіть жінок, смерть заарештованих „при втечі“, арешти за доносами, передання цивільних справ військовим властям, по кляузах ... - начальник краю може бути свідком того, що відбувається. Мені не відомо ще жодного випадку притягнення до відповідальності військового, винного у перерахованому, а цивільних ув'язнюють за одним наговором». Постников малював важку картину: «У губерніях тиф, особливо у Ирбите. Там жахіття в таборах червоноармійців: померло за тиждень 178 з 1600… Мабуть, всі вони приречені на вимирання» .

На допиті Колчак від усього, що пов'язаний із білим терором, відмовлявся, посилався на незнання. Він «перший раз» чув, що в омській контррозвідці одного з комуністів жорстоко катували, витягували дибки і т. д., вимагаючи визнання в тому, що він є членом комітету партії; не знав, що розстрілювали заручників за вбивство будь-кого з чинів, що спалювали села при виявленні у селян зброї. Він припускав лише окремі випадки. Йому говорили про те, що в одному селі у селян відрізали носи та вуха. Колчак визнав, що це можливо, "це зазвичай на війні і в боротьбі так робиться".

«Розваживши на воротах Кустаная кілька сотень людей, пострілявши трохи, ми перекинулися в село... - розповідав командир драгунського ескадрону, корпусу Каппеля штаб-ротмістр Фролов, - села Жарівка і Каргалинськ були оброблені під горіх, де за співчуття більшовизму довелося розстріляти всіх чоловіків. -ти до 55-річного віку, після чого пустити "півня". Переконавшись, що від Каргалинська залишилося згарище, ми пішли до церкви... Був палкий четвер. Другого дня Великодня ескадрон ротмістра Касимова вступив у багате село Борове. На вулицях відчувався святковий настрій. Чоловіки вивісили білі прапори і вийшли з хлібом та сіллю. Запорів кілька баб, розстрілявши по доносу два-три десятки мужиків, Касимов збирався покинути Борове, та його «зайва м'якість» було виправлено ад'ютантами начальника загону, поручиками Умовим і Зибіним. За їхнім наказом було відкрито по селу рушничну стрілянину і частину села віддано вогню… Ці два поручики прославилися винятковою жорстокістю, і їхні імена не скоро забуде Кустанайський повіт» .

«Рік тому, - записав у щоденнику 4 серпня 1919 р. Будберг, - населення бачило в нас рятівників від тяжкого комісарського полону, а нині воно нас ненавидить так само, як ненавиділо комісарів, якщо не більше; і, що ще гірше за ненависть, воно нам уже не вірить, від нас не чекає нічого доброго… Хлопчики думають, - продовжував він, - що якщо вони вбили і закатували кілька сотень і тисяч більшовиків і замордували кілька комісарів, то зробили цим велику справу , нанесли більшовизму рішучий удар і наблизили відновлення старого порядку речей ... Хлопчики не розуміють, що якщо вони без розбору і утримуючи гвалтують, порють, грабують, мучать і вбивають, то цим вони насаджують таку ненависть до влади, що вони представляють, що більшовики можуть тільки радіти наявності настільки старанних, цінних і благодійних їм співробітників» . Життя не вдалося, ідеали порушені, робив висновок Будберг; так жити не можна, таку владу треба скидати, із насильствами, знущаннями, приниженням слід боротися.

Останнім часом знову стали писати про Іжевську дивізію Колчака, основний контингент якої складали робітники. Ця дивізія була однією з найбільш боєздатних, і їй було дозволено воювати під червоним прапором та «Варшав'янку». Саме їх наказував Троцький знищити всіх без розбору: адже з погляду більшовиків це виглядало «безглуздо» – робоча дивізія воює проти влади партії пролетаріату. Замість засудження радянськими істориками дій іжевських робітників, що стали до лав армії Колчака, в історичній літературі нині з'явилися нотки співчуття їм. Спробуємо лише коротко відповісти на одне запитання: чи брала ця дивізія в каральних акціях, чи була вона через «свою класову свідомість» лояльніша до населення, ніж інші колчаківці? Про це можна судити з наступного епізоду. У ніч із 1 на 2 липня 1919 р. партизани напали на варту дивізії біля залізничного мосту, поранивши двох солдатів. Командир іжевської дивізії генерал В. М. Молчанов (1886-1975) наказав: «При нападі на варти і псування ж. будувати кругові арешти всього чоловічого населення віком від 17 років. При затримці у видачі зловмисників розстрілювати всіх без пощади як спільників-укривачів… Негайно відкрити вогонь зі всіх знарядь та знищити барочну частину селища як відплату за напад у ніч на 2 липня на караул невідомих осіб, які зникли у барачній частині». Вогонь з гармат іжевці відкрили, загинули робітники сім'ї Кусинського заводу, що жили в бараках. Недарма іжевців називали варнаками (каторжниками, розбійниками).

Система розбещеного терору, що встановилася, була однією з найхарактерніших ознак і основ військових диктатур. Класове походження виконавців значення не мало. Приватних прикладів нещадності або, навпаки, будь-якої милосердя можна навести безліч.

«Розстріл» було одним із найпопулярніших слів у лексиці громадянської війни. Це слово увічнив генерал Корнілов, який влітку 1917 року ввів смертну кару та військово-польові суди на фронті, ним користувалися як талісманом багато генералів, встановлюючи дисципліну у довірених частинах або грабуючи населення. До нього неодноразово патетично звертався Троцький, вважаючи, що без репресій армії створити неможливо.

І ленінський Раднарком, і колчаківський уряд спочатку оголосили себе тимчасовими до рішення Установчих зборів, а потім швидко узурпували виконавчі та законодавчі функції. Ті та інші претендували на те, щоб стати всеросійськими та об'єднати своїх прихильників. Різниця у проведенні каральної політики полягала у проголошенні більшовиками «революційної правосвідомості», а колчаківцями – «правового устрою». Але, мабуть, у визнанні свавілля та відмови від правової юриспруденції більшовики були більш відвертими і не маскували свої дії. І червоні, і білі при формуванні та діяльності каральних органів використовували досвід царської поліції, охоронки та жандармерії з тією лише різницею, що перші відмовилися від послуг колишніх поліцейських та судили їх, другі – залучали на службу. Хоча через невелику зарплату (міліціонер отримував 425 р., друкарка у колчаківському департаменті – 675 р.), небезпечної служби колишні поліцейські до міліції верховного правителя не рвалися. В огляді про діяльність міністерства внутрішніх справ уряду В. Н. Пепеляєва (жовтень 1919 р.) зазначалося, що особи, які мають поліцейський стаж, «у більшості випадків уникають служби в міліції, тому що вона в даний час надзвичайно небезпечна і не представляє тих матеріальних вигод, які можна отримати навіть за найпримітивнішої праці» .

Через два тижні після приходу до влади Колчак 3 грудня 1918 р. підписав ухвалу про широке введення смертної кари. Розстріл або повішення оголошувалися за «посягання на життя, здоров'я, свободу або взагалі недоторканність верховного правителя або за насильницьке позбавлення його чи ради міністрів влади», за «зазіхання на скидання чи зміну існуючого державного ладу». Винний у образі верховного правителя на словах, у листі чи друку карувався ув'язненням .

Через кілька днів після листопадового перевороту була утворена рада верховного правителя, в якій посаду міністра внутрішніх справ обійняв кадет А. Н. Гаттенбергер. На його пропозицію однопартійцю В. Н. Пепеляєву (1884-1920) обрати собі місце служби той обрав департамент міліції та державної охорони. Його характеризувала «сліпа ненависть до більшовиків… З цією ненавистю могла лише змагатися його зневага до мас, якими він вважав за можливе легко розпоряджатися за допомогою насильства». На початку 1919 р. Пепеляєв став міністром внутрішніх справ. При ньому стали формуватися при МВС загони особливого призначення в кожній губернії до 1200 осіб, було оформлено державну охорону для попередження та припинення державних злочинів. Міністр ліквідував у Сибіру всі організації національного самоврядування, пропонуючи бажаючих цим займатися - відшмагати.

Командувачі армій, командири окремих загонів, губернатори часто діяли самостійно. 5 квітня 1919 р. командувач західної армією генерал М. У. Ханжин (1871–1961) наказав усім селянам здати зброю, інакше винні будуть розстріляні, які майно і будинки спалені; 22 квітня 1919 р. комендант Кустаная пропонував до смерті пороти жінок, які приховували більшовиків. Управитель Єнісейської губернії Троїцький у березні 1919 р. пропонував посилити каральну практику, не дотримуватися законів, керуватися доцільністю. У липні 1919 р. керівнику спеціальним відділом департаменту міліції було представлено списки радянських працівників Симбірська (53 чол.), які підлягають у разі заняття міста розстрілу. Симбірськ колчаківці захопити не зуміли, а в Бугульмі - із заарештованих 54 людей розстріляли понад половину. Беззаконня стосовно населення посилювався діями загонів, не контрольованих урядом, що негласно заохочували їх каральні функції. На допиті Колчак розповідав, що військові загони, що стихійно створювалися, присвоювали собі функції поліції і самі створювали контррозвідку. Тоді «самочинні арешти та вбивства ставали звичайним явищем». У Колчака склалося враження, що така контррозвідка «створювалася на зразок тих, які існували в Сибіру за радянської влади». Для боротьби з беззаконням сибірська влада «за революційною традицією» призначала комісарів-уповноважених за командувачів фронтів. Але вони були безсилі перед такими самовладними генералами, як Р. Гайда (1892-1948), який чинив масові розстріли військовополонених. Або генерал С. Н. Розанов (1869-1937). Про нього колчаковський міністр Сукін писав: «Здійснюючи свої каральні завдання, Розанов діяв терором, виявивши надзвичайну особисту жорстокість... розстріли та страти були нещадні. Вздовж сибірської магістралі в тих місцях, де бунтівники своїми нападами переривали полотно залізниці, він для розважування розвішував по телеграфних стовпах трупи страчених призвідників. Експреси, що проходять, спостерігали цю картину, до якої всі ставилися з філософською байдужістю. Цілі села спалювалися вщент» .

У середині 1919 р. в арміях Колчака були створені інформаційні органи із завданням сприяти «піднесення духу» військ та населення, непримиренному ставленню до більшовиків. У міру військових невдач колчаківські генерали ставали все жорстокішими. 12 жовтня 1919 р. генерал К. У. Сахаров (1881–1941), командувач Західної армією, видав наказ, який вимагав розстрілу кожного десятого заручника чи жителя, а разі масового збройного виступу проти армії - розстрілу всіх жителів і спалення селища вщент . Колчаківські інформатори-пропагандисти подавали акти репресій як заходи, необхідні для встановлення «законності та порядку». Насправді це було виправдання того ж свавілля та беззаконня влади, того ж, що робили й червоні. Режим терору викликав дії у відповідь селян, які ставали партизанами, дестабілізував режим.

Спогади учасників та очевидців громадянської війни в Сибіру свідчили про злочинну терористичну діяльність багатьох колчаківських генералів, особливо отаманів Г. М. Семенова та І. М. Калмикова. Американський генерал В. Гревс згадував: «Солдати Семенова і Калмикова, перебуваючи під захистом японських військ, наповнювали країну подібно до диких тварин, вбивали і грабували народ, тоді як японці за бажання могли б у будь-який момент припинити ці вбивства. Якщо в той час питали, до чого були всі ці жорстокі вбивства, то зазвичай отримували у відповідь, що вбиті були більшовиками, і таке пояснення, очевидно, задовольняло всіх. Події в Східному Сибіру зазвичай представлялися в похмурих фарбах і життя людське там не коштувало жодного гроша.

У Східному Сибіру відбувалися жахливі вбивства, але відбувалися де вони більшовиками, як це зазвичай думали. Я не помилюся, якщо скажу, що у Східному Сибіру на кожну людину, вбиту більшовиками, припадало сто людей, убитих антибільшовицькими елементами». Гревс сумнівався в тому, щоб можна було вказати за останнє п'ятдесятиріччя будь-яку країну у світі, де вбивство могло б відбуватися з такою легкістю і з найменшою острахом відповідальності, як у Сибіру під час правління адмірала Колчака. Укладаючи свої спогади, Гревс зазначав, що інтервенти та білогвардійці були приречені на поразку, оскільки «кількість більшовиків у Сибіру на час Колчака збільшилася у багато разів у порівнянні з кількістю їх на момент нашого приходу» .

У спогадах тих, хто пережив роки громадянської війни, особливо недобру пам'ять залишили загони різних отаманів, які віддавали перевагу діяти від імені регулярних армій. На Уралі, у Сибіру та Далекому Сході це були Б. У. Анненков (1890–1927), наприкінці 1919 р. командувач окремої семиреченської армією Колчака; А. І. Дутов (1879-1921), командувач оренбурзької армії; Г. М. Семенов (1890-1946), наприкінці 1919 - головком всіх тилових військ армії Колчака; та інші, дрібніші отамани, попри даровані їм Колчаком генеральські звання: І. М. Калмиков (?-1920), І. М. Красильников (1880-?).

Слідчу справу №37751 проти отамана Бориса Анненкова чекісти розпочали у травні 1926 року. Йому було на той час 36 років. Про себе говорив, що з дворян закінчив Одеський кадетський корпус та Московське Олександрівське військове училище. Жовтневу революціюне визнав, козачий сотник на фронті, вирішив не виконувати радянського декрету про демобілізацію та на чолі «партизанського» загону 1918-го з'явився в Омську. В армії Колчака командував бригадою, став генерал-майором. Після розгрому семиріченської армії із 4 тисячами бійців пішов до Китаю.

У чотиритомній слідчій справі, яка звинувачує Анненкова та його колишнього начальника штабу Н. А. Денисова, зберігаються тисячі показань розграбованих селян, родичів загиблих від рук бандитів, які діяли під девізом: «Нам немає жодних заборон! З нами бог і отаман Анненков, рубай праворуч і ліворуч!

У обвинувальному висновку розповідалося про безліч фактів безчинств Анненкова та його банди. На початку вересня 1918 селяни Славгородського повіту очистили місто від стражників сибірських областників. На утихомирення були послані «гусари» Анненкова. 11 вересня у місті почалася розправа: у цей день було закатовано та вбито до 500 людей. Надії делегатів селянського з'їзду на те, що «ніхто не посміє торкнутися народних обранців, не справдилися. Усіх заарештованих делегатів селянського з'їзду (87 осіб) Анненков наказав порубати на площі проти народного дому та закопати тут же у яму». Село Чорний Дол, де знаходився штаб повсталих, було спалено вщент. Селян, їхніх дружин та дітей розстрілювали, били та вішали на стовпах. Молодих дівчат із міста та найближчих сіл приводили до поїзда Анненкова, що стояв на станції Славгорода, ґвалтували, потім виводили з вагонів і розстрілювали. Учасник Славгородського селянського виступу Блохін свідчив: стратили анненківці страшно – виривали очі, язики, знімали смуги на спині, живих закопували в землю, прив'язували до кінських хвостів. У Семипалатинську отаман загрожував розстріляти кожного п'ятого, якщо не виплатять контрибуцію.

Судили Анненкова і Денисова в Семипалатинську, там за вироком суду і розстріляли 12 серпня 1927 р.

Оренбурзький козачий отаман Дутов був полковником, учасником Першої світової війни. Він підтримав Самарський Комуч. Але його репресивні накази не відзначалися м'якістю. 4 серпня 1918 р. він встановив страту за найменший опір владі і навіть за ухилення від військової служби. 3 квітня 1919 р., вже командуючи окремою оренбурзькою армією, Дутов наказав рішуче розстрілювати та брати заручників за найменшу неблагонадійність. Дутов отримав від комучівців надзвичайні повноваження для наведення «порядку» у краї ще до приходу до влади Колчака. Він відразу ж визнав верховне командування адмірала і підпорядкував йому своє військо, свою волю та виконання наказів.

Отамана Семенова судили в 1946 р. Його заарештували співробітники контррозвідки «Смерш» у Мукдені 26 серпня 1945 р., коли до міста увійшли радянські війська. На першому ж допиті Григорій Семенов заявив, що він козак, 1890 року народження, осаул у царській та генерал-лейтенант у колчаківській армії, з січня 1920 р. - головнокомандувач збройних сил Східного Сибіру, ​​що все своє свідоме життя був противником радянської влади.

Ще восени 1917 р. він хотів у Петрограді за допомогою двох юнкерських училищ заарештувати Леніна, керівництво Петроградської Ради та обезголовити революційний рух. Він зустрівся з М. А. Муравйовим, начальником оборони Петрограда, командувачем військами, що беруть участь у придушенні заколоту Керенського - Краснова, і запропонував йому ротою юнкерів зайняти будівлю Таврійського палацу, заарештувати всіх членів Ради та негайно їх розстріляти, щоб поставити гарнізон міста перед здійснившим. . Але Муравйову, писав пізніше Семенов, «забракло рішучості, щоб зіграти роль російського Бонапарта, якого він безумовно готував від початку революції» .

Семенов визнавав, що у роки громадянської війни вів нещадну боротьбу проти більшовиків та всіх, хто їм співчував. «Я посилав у райони Забайкалля каральні загони для розправи з населенням, яке підтримувало більшовиків, і знищував партизанів», - говорив він. Семенов повідомив про численні випадки розстрілів тих, хто був за поради. На допиті 13 серпня 1945 р. сподвижник Семенова, колишній генерал-майор Л. Ф. Власьевський, говорив: «Білказачі формування отамана Семенова приносили багато нещасть населенню. Вони розстрілювали запідозрених у чомусь осіб, палили села, грабували мешканців, які були помічені в якихось діях або навіть нелояльному ставленні до військ Семенова. Особливо відзначилися у цьому дивізії барона Унгерна і генерала Тирбаха, які мали контррозвідувальні служби. Але найбільші звірства все ж таки чинили каральні загони військових старшин Казанова та Фільшина, сотника Чистохіна та інші, які підпорядковувалися штабу Семенова». В одному з листів колишніх сибірських партизанів, що надійшли на адресу суду над Семеновим, зазначалося: «Ми згадуємо кошмарний розгул білогвардійсько-семенівських та інтервентських банд, організовані ними читинські, маковеївські, даурські застінки, де загинули від рук цих катів. найкращих людей. Не можемо також забути Татарську падь, куди привозили цілими ешелонами смертників з числа червоногвардійців і червоних партизанів, розстрілювали їх з кулеметів, а тих, що випадково залишилися живими, знищували самим звірячим способом». Колишні партизани вимагали від суду найсуворішого вироку для Семенова від імені «дітей-сиріт, батьків, матерів, дружин, які загинули від рук цих катів».

На суді Семенов не міг відповісти на питання, де, коли і скільки було страчено за його розпорядженням людей.

«Прокурор: Які конкретні заходи ви вживали проти населення?

Семенов: Заходи примусового характеру

Прокурор: Розстріли застосовувалися?

Семенов: Застосовувалися.

Прокурор: Вішали?

Семенов: Розстрілювали.

Прокурор: Чи багато розстрілювали?

Семенов: Я не можу зараз сказати, скільки було розстріляно, тому що безпосередньо не завжди був присутній при стратах.

Прокурор: Багато чи мало?

Семенов: Так, багато.

А інші форми репресій ви застосовували?

Семенов: Спалювали села, якщо населення чинило нам опір».

З'ясувалося, що Семенов особисто візував смертні вироки та контролював тортури у катівнях, де було закатовано до 6,5 тисяч людей. Про розстріли і тортури селян, полонених червоноармійців, більшовиків та євреїв розповідали і колишні партизани, і самі Семенівці.

На допиті 16 серпня 1946 р. Семенов заявив, що захопив у Читі 1920-го два вагони із золотом у сумі 44 млн. рублів. У тому числі 22 млн. отримали японці, 11 млн. було витрачено потреби армії, частину захопили китайці.

26–30 серпня 1946 р. під головуванням У. Ульріха судили Семенова та її сподвижників: А. П. Бакшеева - заступника отамана, творця каральних дружин в станицях; Л. Ф. Власьевського – начальника канцелярії, главу семенівської контррозвідки; Б. Н. Шепунова – офіцера-карателя; І. А. Михайлова – міністра фінансів у колчаківському уряді; Родзаєвського - керівника російського фашистського союзу; Н. А. Ухтомського - журналіста, який хвалив діяльність отамана; Л. П. Охотіна – офіцера-карателя. Суд засудив Семенова до страти через повішення; Родзаєвського, Бакшеєва, Власьевського, Шепунова та Михайлова - до розстрілу; Ухтомського та Охотіна – до каторжних робіт. Тоді ж, 30 серпня, вирок був виконаний.

Вони були різними людьми, які волею долі опинилися в одному вироковому списку. Син народовольця Михайлов. «Радянській владі я не співчував, - говорив він на допиті, - вважаю її виразницею інтересів лише одного робітничого класу, а не всіх трудящих». Князь Ухтомський, син голови симбірської земської управи, юрист та журналіст. В еміграції слухав лекції Булгакова і Бердяєва, брав інтерв'ю у Керенського, князя Львова та ін. навіть 23 березня 1933 р. направив Гітлеру листа: «Я висловлюю надію, що недалека година, коли націоналісти Німеччини та Росії протягнуть один одному руки… Я посилаю Вам і вашому уряду… мій сердечний уклін та найкращі побажання…» Тому спроби якось реабілітувати Семенова, виставити його трагічною фігурою російської історіїможна прийняти лише щодо розуміння самої громадянської війни як національної трагедії. Семенов був одним із багатьох катів свого народу, чиї каральні дії неможливо виправдати жодними «кращими спонуканнями». Він був жорстокий у проведенні своїх планів і нав'язуванні силою моральних принципів та ідеології, що здавались йому вірними. «Ми чекали Колчака як Христового дня, а дочекалися як самого хижого звіра», - писали пермські робітники 15 листопада 1919 Колчак декларував себе прихильником демократії. Але прем'єр його уряду П. В. Вологодський писав у щоденнику, що тоді правили військові, які «не зважали на уряд і творили таке, що в нас волосся на голові ставало дибки». Справді, розпорядження уряду Колчака дозволяло військовим самим виносити вироки про страту, що активізувало карників. Це збільшило позасудові розправи, самосуди. Слідство, прокуратура та суди були надто політизовані, щоб ухвалювати об'єктивні рішення.

Репресивна політика, проведена урядом генерала Денікіна, була однотипна з Колчаком та іншими військовими диктатурами. Поліція, біля, підпорядкованої Денікіну, іменувалася національної вартою. Її чисельність сягала вересня 1919 р. майже 78 тис. людина . (Зауважимо, що в діючій армії Денікіна тоді було близько 110 тис. багнетів і шабель.) Денікін, як і Колчак, у своїх книгах всіляко заперечував свою участь у будь-яких репресивних заходах. «Ми - і я, і воєначальники, - писав він, - віддавали накази про боротьбу з насильствами, грабежами, обиранням полонених і т. д. Але ці закони і накази зустрічали іноді завзятий опір середовища, що не сприйняло їх духу, їхньої кричущої необхідності ». Він звинувачував контррозвідку, що покривала густою мережею територію півдня країни, у тому, що вона була «іноді осередками провокації та організованого пограбування».

Спочатку підтвердження того, що писав Денікін. «Зайнявши Одесу, добровольці перш за все взялися за жорстоку розправу з більшовиками. Кожен офіцер вважав, що має право заарештувати кого хотів і розправлятися з ним на свій розсуд». Було багато самозваних розвідок, які займалися здирством, мародерством, хабарами тощо. Це свідчення одного з її колишніх начальників. Очевидець, новоросійський журналіст, продовжує: те, що діялося в катівнях контррозвідки міста, нагадувало «найпохмуріші часи Середньовіччя». Розпорядження Денікіна не виконувалися. Жорстокості були такі, що навіть фронтовики «червоніли». «Пам'ятаю, один офіцер із загону Шкуро, з так званої „вовчої сотні“, що вирізнялася жахливою лютістю, повідомляв мені подробиці перемоги над бандами Махна, що захопили, здається, Маріуполь, навіть поперхнувся, коли назвав цифру розстріляних, беззбройних уже супротивників: чотири тисячі! » Контррозвідка розвивала свою діяльність до безмежного, дикого свавілля, говорили свідки тих днів.

Так само діяли й інші денікінські влади. З кулеметів наказав розстріляти заарештованих селян катеринославський губернатор Щетинін. Кутепов розпорядився повісити на ліхтарях уздовж центральної вулиці Ростова у грудні 1919 р. ув'язнених, які перебувають у в'язницях міста. Про пограбування козаків у зайнятих Царицині та Тамбові ходили страшні легенди.

Головний принципприхильників білого та червоного терору – залякування методом швидкої дії. Його відверто висловив донський генерал С. В. Денисов (1878–1957): «Важко було владі… Милувати не доводилося… Кожне розпорядження – якщо не покарання, то попередження про нього… Особ, викритих у співпраці з більшовиками, треба було без жодного милосердя винищувати. Тимчасово треба було сповідувати правило: „Краще покарати десять невинних, аніж виправдати одного винного“. Тільки твердість і жорстокість могли дати необхідні та швидкі результати» . Моральне виправдання своєї жорстокості білі знаходили у червоному терорі, червоні – у білому. Принцип родової кровної помсти поглинав здоровий глузд, заохочувався та пропагувався владою. Перше, що зробили денікінці, вступивши до Харкова, відкрили могили розстріляних чекістами. Трупи виставлялися на огляд і стали підставою страти та самосудів радянських службовців.

30 липня 1919 р. Денікін підписав постанову особливої ​​наради при головнокомандувачі збройних сил Півдня Росії про діяльність судово-слідчих комісій. На підставі цієї постанови радянські працівники засуджувалися до страти та конфіскації майна, що співчувають комісарам - до різних термінів каторжних робіт. Жорстоким було ставлення до військовополонених, із якими обидві сторони розправлялися нещадно. Пізніше Денікін визнавав, що насильства та грабежі були притаманні червоним, білим, зеленим. Вони «наповнювали новими сльозами і кров'ю чашу страждань народу, плутаючи у його свідомості всі «колір» військово-політичного спектру і неодноразово стираючи риси, що відокремлювали образ рятівника від ворога» . Це він написав потім, після закінчення громадянської війни, осмислення скоєного та власної поразки. А тоді, коли генералу підпорядковувалися багатотисячні армії, він не мав сумнівів у важливості жорстокої каральної політики як інструменту досягнення влади. Хоча у спогадах Денікін як свій світогляд визнавав «російський лібералізм», «без будь-якого партійного догматизму», це не заважало йому ратувати за «єдину і неподільну Росію», бути нещадним до тих, у кому бачив загрозу імперії, - сепаратистам і націоналістам. Звідси його конфлікти з представниками самостійної України, кубанськими автономістами та ін.

Денікін згадував, що за військами йшла контррозвідка. Відділи контррозвідки створювали як військові частини, а й губернатори. Контррозвідки, за його визнанням, були «осередками провокації та організованого пограбування». Він повідомляв про величезну роль пропаганди - Поінформаційного агентства (Освага), створеного наприкінці 1918 року. Його основними діячами були кадети H. Є. Парамонов, К. Н. Соколов та ін Осваг ставив завданням «постійне викорінення злих насіння, посіяних більшовицькими навчаннями в незрілих умах широких мас» і розгром «цитаделі, побудованої більшовиками в мозку населення».

Осваг випускав газети та журнали, до осені 1919 р. у його складі було понад 10 тис. штатних співробітників та сотні місцевих відділень. Працівники відділу пропаганди також вели стеження за «всеми», аж до Денікіна, становили секретні досьє на осіб та партії.

Характерними документами є звіти Осваґу. Покликані прославляти біле військо, співробітники відділу мали не забувати і реалії. 8 травня 1919 р., в період успіхів Денікіна, Осваг доповідав, що «до майбутнього державного будівництва маси ставляться абсолютно байдуже, прагнучи лише припинення громадянської війни і рівняння всіх верств населення щодо їх прав». У зведенні наголошувалося, що взаємини мешканців та військових частин «напружено-ворожі». Солдати відбирають коней, худобу, візки, пиячать і бешкетують. 10 травня: "Успіху нашої агітації багато в чому шкодить погана поведінка військових чинів", які грабують і жорстоко розправляються з населенням. Передбачалося сповіщати про слідство за незаконними діями, виплачувати компенсації пограбованим тощо. порівняно з добровольцями „козаками“».

Насамперед із пропагандистськими цілями було створено 4 квітня 1919 р. «Особлива комісія з розслідування злочинів більшовиків», перед якою ставилося завдання «виявлення перед всього культурного світу руйнівної діяльності організованого більшовизму» . Комісію очолював Денікін, а після його відставки – Врангель. Публікація документів призначалася не так для російського обивателя, як для створення антибільшовицької громадської думки в країнах Антанти та в еміграційному колі.

Каральна політика білих мало чим відрізнялася від подібних дій червоних. Кадет H. Н. Астров, що мав безпосереднє відношення до вироблення внутрішньої політикиуряду Денікіна, визнавав: «Насильство, порка, пограбування, пияцтво, мерзенна поведінка начальницьких осіб на місцях, безкарність явних злочинців і зрадників, убогі, бездарні люди, труси і розпусники на місцях, люди, які принесли з собою на місця старі вади, старе неум , ліньки і самовпевненість». Мають рацію ті історики, які визнають, що розроблені, наприклад, денікінськими правознавцями основи майбутнього державного устроюКраїни, його внутрішня політика - практичного значення майже не мали.

Біограф Денікіна Д. В. Лехович писав, що однією з причин невдач білого руху на півдні Росії було те, що генералу не вдалося запобігти жорстокості та насильству. Але червоні проводили той самий терор і зуміли перемогти. Напевно, справа в цілях і послідовності політики, що проводиться, а не в методах її здійснення, які часто виглядали ідентичними. Генерал У. З. Май-Маевский пояснював Врангелю, що офіцери і солдати нічого не винні бути аскетами, т. е. могли й грабувати населення. На подив барона: яка ж різниця за цих умов буде між нами та більшовиками? – генерал відповів: «Ну от більшовики і перемагають».

Усі армії Денікіна не уникли активної участі у пограбуваннях населення, участі у єврейських погромах, стратах без суду та слідства. Яскравим свідченням є щоденник учасника денікінської епопеї А. А. фон Лампе. 20 липня 1919 р. він записав, що білі з Добровольчої армії ґвалтували селянських дівчат, грабували селян. 13 листопада 1919 р.: «…Ліквідовано кілька більшовицьких гнізд, знайдено запаси зброї, спіймано та ліквідовано 150 комуністів за вироком військово-польового суду». 15 грудня Лампе повідомляв про наказ командувача київської групою білих військ, який публічно відмовився дякувати «терцям, що знаходилися у вересні в районі Білої Церкви - Фастів, що покрили себе незмивною ганьбою своїми погромами, грабежами, насильствами і показали себе підлими трусами… що зганьбив себе порушенням урочисто даного мені слова припинити систематичні пограбування і насильства над мирними жителями ... 3) Осетинському полку, що звернувся в банду одиночних розбійників ... ». Про подібне ж - у приватних листах: «Денікінські банди страшенно звіряють над жителями, що залишилися в тилу, а особливо над робітниками і селянами. Спочатку б'ють шомполами або відрізають частини тіла у людини, як то: вухо, ніс, виколюють очі або ж на спині або грудях вирізують хрест» (Курськ, 14 серпня 1919 р.). «Ніколи не уявляла, щоби армія Денікіна займалася грабежами. Грабували не лише солдати, а й офіцери. Якби я могла собі уявити, як поводяться білі переможці, то безсумнівно сховала б білизну та одяг, бо нічого не залишилося» (Орел, 17 листопада 1919 р.) .

Широке поширення за часів правління Денікіна набули чорносотенно-монархічні організації з погромними програмами. На підставі численних фактів про єврейські погроми підраховано: за Денікіна їх було не менше 226. Історики писали про антисемітську політику генерала, хоча сам він пізніше цього не визнавав. Кін писав про те, що за Денікіна євреї не допускалися в армію і на державну службу; Федюк - про антисемітизм як стійкий елемент ідеології російських білогвардійців; Н. І. Штіф називав факти погромів в Україні. «Там, де ступила нога Добровольчої армії, скрізь мирне єврейське населення зробилося предметом жорстокої розправи, нечуваних насильств і знущань… Тисячами гинули євреї, жертви Добровольчої армії, сивобороді «комуністи», разом з їхніми матерями та бабусями. Вражає у будь-якому списку відсоток закатованих глибоких людей похилого віку, жінок і дітей». Серед причин антисемітських настроїв білого офіцерства автори називають наявність євреїв серед більшовицького керівництва та зраду союзникам у Першій світовій війні.

Француз Бернал Лекаш був одним із захисників ремісника Шварцбарда, який убив у 1926 р. у Парижі С. Петлюру з помсти за численні єврейські погроми в Україні у 1918–1920 рр. З метою зібрати свідчення постраждалих Лекаш у серпні – жовтні 1926 р. об'їхав ряд міст та містечок України та після повернення опублікував книгу, що вийшла з передмовою Р. Роллана. За підрахунками Лекаша, у роки громадянської війни в Україні було скоєно 1295 єврейських погромів, а всі вони (приплюсуємо погроми в Білорусії та Росії, скоєні і білими, і червоними) вилилися у 306 тис. загиблих.

Лекаш не пояснював причин того, що сталося. Він наводив свідчення свідків, фотографії загиблих, похорон, документи. В Умані бандити, які змінювали один одного в березні, квітні та травні 1919 р., грабували, ґвалтували, вбивали. «Погром 13 і 15 травня набуває небаченого розмаху, - писав він зі слів очевидців. - Розстрілюють безперервно, у будинках та на вулицях. У Фуреров одинадцять чоловік сім'ї: спершу вбивають старих; жінок кинули на землю та камінням роздробили голови, у дітей та чоловіків відрубали статеві органи. З одинадцяти людей – дев'ять убитих. Другого дня ловлять і відводять у комендатуру 28 євреїв та євреїв. Там їх б'ють і відводять на площу, покриту вже трупами та залиту кров'ю. У свою чергу, їх розстрілюють не без того, щоб відмовити при цьому в задоволенні «зіграти в м'яч» їхніми головами. Після, під час розшуку та розбирання трупів, їх можна впізнати лише з одягу». Чому така жорстокість, бездушність? Логічної відповіді дати неможливо. Тому, напевно, писав у вступі до книги Роллан: «Найжахливіше - єдино жахливе - це тисячі безвісних людей, які мучили, катували нещасні жертви, доводили їх до найвищого ступеня страждань. Ці люди ... Хто знає, скільки з них зустрічається з нами, стикається з нами в повсякденному житті ... »

XX століття стало для євреїв часом національної катастрофи, лише жертвами фашизму стали 6 млн. євреїв. Голокост (знищення народу, євреїв лише через те, що вони євреї) зріл поступово. Минуле показало, що громадська думка захищала особистість (французького офіцера єврея Дрейфуса; в Росії - М. Бейліса, обвинувачених у різних «єврейських гріхах»), але не захищало масового знищення людей, яким був Голокост по-російськи, що стався в роки громадянської війни.

27 березня 1920 р. Денікін на міноносці «Капітан Сакен» залишив Новоросійськ. На той час створений ним режим зазнав військової та політичної поразки. Незадовго до від'їзду він підписав наказ про передачу командування, по суті, розгромленою армією генералу Петру Врангелю. Барон, генерал П. М. Врангель (1878-1928), був учасником російсько-японської та світової воєн, командував арміями у Денікіна. Він став головнокомандувачем збройних сил Півдня Росії в той час, коли в його розпорядженні залишалася лише територія Криму. Барон розумів, що одна Кримська губернія перемогти решту 49 не може. Але, перебуваючи у Криму, він готував широкомасштабні програми із залучення на свій бік населення: аграрну, робочу, національну.

У пізніше опублікованих спогадах Врангель розповів, як у січні 1918 р. був заарештований і мало не розстріляний у Ялті революційними матросами. Потім він запропонував свої послуги Денікіну і почав командувати кінною дивізією. Він написав про мародерство козаків Шкуро та В. Л. Покровського (1889–1922). І намагався виправдати жорстокість умовами війни. Тому що «важко, майже неможливо було викорінити в козаках, дочиста пограбованих та розорених червоними, бажання відібрати награбоване добро і повернути все загублене… Червоні безжально розстрілювали наших полонених, добивали поранених, брали заручників, ґвалтували, грабували та палили станиці. Наші частини зі свого боку не давали противнику пощади. Полонених не брали... Маючи нестачу в усьому... частини мимоволі дивилися на військову здобич як на власне добро. Боротися з цим було майже неможливо». Так само він писав про те, що хотів, але не зміг жодного разу запобігти розстрілам поранених і полонених червоноармійців.

Врангель, ставши новим військовим диктатором, вирішив з огляду на невдачі Денікіна проводити «ліву політику правими руками». За нього зменшився вплив кадетів на вироблення внутрішньої політики, збільшилося - колишніх царських сановників. Уряд Півдня Росії (прем'єр - А. В. Кривошеїн) у деклараціях пропонував народностям Росії «визначити форму правління вільним волевиявленням»; селянам - Закон про землю, яким частина поміщицьких земель (в маєтках понад 600 десятин) могла відійти у власність селянства з викупом землі за 5-кратної вартості врожаю з розстрочкою на 25 років; робітникам гарантувався державний захист їхніх інтересів від власників підприємств. Політична метавизначалася так: «Звільнення російського народу від ярма комуністів, бродяг і каторжників, які вщент розорили святу Русь».

Однією з основних причин розвалу армій Денікіна Врангель вважав відсутність відповідальності над виконанням законів. Тому він посилив прокурорський нагляд і створив спеціальні військово-судові комісії при військових частинах. Їхньому розгляду підлягали справи про вбивства, грабежі, розбої, крадіжки, самочинні та незаконні реквізиці. За кримінальні та державні злочини покладався розстріл або тюремне ув'язнення. У спогадах Врангель намагався показати себе поборником правничий та законопорядку. Проте, реалії часто були іншими. І завдання насильницького придушення інакодумців, підпорядкування владі за допомогою терору залишалося незмінним. Як і суворі заходи, що пропонувалися конфронтуючими сторонами. 29 квітня 1920 р. Врангель наказом зажадав «жорстоко розстрілювати всіх комісарів і комуністів, взятих у полон». Троцький у відповідь запропонував видати наказ "про поголовне винищення всіх осіб врангелівського командного складу, захопленого зі зброєю в руках". Фрунзе, командувач тоді військами Південного фронту, виявив цю міру недоцільною, оскільки серед врангелівських командирів багато перебіжчиків із числа червоних, а вони без загрози розстрілу легко здаються в полон.

А. А. Валентинов, очевидець та учасник кримської епопеї Врангеля, опублікував у 1922 р. щоденник. Він записав 2 червня 1920 р., що через пограбування населення називало Добрармію - «граб'ярмією». Запис 24 серпня: «Після обіду дізнався цікаві подробиці з біографії кн. М. – ад'ютанта ген. Д. Знаменитий тим, що минулого року примудрився повісити протягом двох годин 168 євреїв. Мститься за своїх рідних, які всі були вирізані чи розстріляні за наказом якогось єврея-комісара. Яскравий зразок для міркування щодо необхідності громадянської війни». Колишній голова Таврійської губернської земської управи В. Оболенський дійшов висновку про те, що за Врангеля «як і раніше проводилися масові арешти не тільки винних, а й невинних, як і раніше над винними та невинними чинило свою розправу спрощене військове правосуддя». Він повідомив, що запрошений Кривошеєвим колишній поліцейський генерал Є. К. Климович був сповнений злості, ненависті та особистої мстивості, і для Оболенського не було сумнівів у тому, що в поліцейській роботі в Криму «все залишиться по-старому». У його оповіданні обурення жорстокостями того часу. «Одного ранку, - згадував він, - діти, що йдуть до шкіл і гімназії, побачили страшних мерців з висунутими мовами, що висять на ліхтарях Сімферополя... Цього Сімферополь ще не бачив за весь час громадянської війни. Навіть більшовики творили свої криваві справи без доказу. З'ясувалося, що це генерал Кутепов розпорядився у такий спосіб тероризувати сімферопольських більшовиків». Оболенський наголошував, що Врангель завжди у проведенні каральної політики брав бік військових. Йому вторив наближений до Врангеля журналіст Г. Раковський: «В'язниці у Криму, як і раніше, так і тепер, були переповнені на дві третини звинувачених у політичних злочинах. У значній частині це були військовослужбовці, заарештовані за необережні висловлювання та критичне ставлення до головного командування. Цілими місяцями, у жахливих умовах, без допитів і часто без пред'явлення звинувачень нудилися у в'язницях політичні в очікуванні на вирішення своєї долі… „Я не заперечую того, що вона на три чверті складалася зі злочинного елементу“ - такий відгук про кримську контррозвідку дав у бесіді з мною Врангель… Якщо читати тільки накази Врангеля, то можна справді подумати, ніби правосуддя справді панували в кримських судах. Але це було тільки на папері… Головну роль у Криму… грали військово-польові суди… Людей розстрілювали та розстрілювали… Ще більше їх розстрілювали без суду. Генерал Кутепов прямо говорив, що „нічого заводити судову тяганину, розстріляти і… все“» .

Особливою жорстокістю за часів військової диктатури Врангеля прославився генерал Я. А. Слащов (1885-1929), один із керівників Добровольчої армії. З грудня 1919 р. він командував армійським корпусом, який обороняв Крим. Встановив там свій режим. «Можна, звичайно, уявити, якою важкою атмосферою безправ'я та самодурства був огорнутий у цей час Крим. Слащов упивався своєю владою… у буквальному значенні слова знущався над нещасним та забитим населенням півострова. Жодних гарантій особистої недоторканності не було. Слащівська юрисдикція… зводилася до розстрілів. Горе було тим, на кого слащівська контррозвідка звертала увагу», - писав Раковський.

Після поразки Слащов втік до Туреччини. Там за наказом Врангеля було створено комісію з розслідування справи Слащова-Кримського. Його судили за те, що він допомагав більшовикам своєю політикою терору. Вищі чини білої армії, що входять до комісії, ухвалили Слащова розжалувати в рядові і звільнити з армії. У 1921 р. Слащов повернувся до Росії. Цьому сприяв уповноважений ВЧК Я. П. Тененбаум, який схилив генерала до повернення. Рішення про повернення Росію групи врангелівських офіцерів обговорювалося на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) початку жовтня 1921 р. Ленін під час голосування утримався. Троцький повідомив свою думку до Леніна запискою: «Главком вважає Слащова нікчемністю. Я не впевнений у правильності цього відгуку. Але безперечно, що у нас Слащов буде лише „неспокійною непотрібністю“» .

Після повернення Слащов написав спогадах, у яких заявив: «На смертну кару дивлюся, як у залякування живих, ніж заважали роботі». Він звинувачував контррозвідку в беззаконні, пограбуваннях та вбивствах, про себе ж казав, що жодного таємного вироку до страти ніколи своїм підписом не затверджував. Може бути. Але підписував накази про розстріли часто-густо. Д. Фурманов, який допомагав Слащову писати спогади та редагував їх, у передмові зазначав, як за розпорядженнями генерала у Вознесенську було розстріляно 18, а в Миколаєві – 61 особу. У Севастополі 22 березня 1920 р. слухалося в суді справу «десяти» «про ймовірне повстання». Військово-польовий суд виправдав п'ятьох. Дізнавшись про це, Слащов примчав у місто, вночі взяв із собою виправданих та розстріляв їх у Джанкої. Відповідаючи на запит про це, повідомив: «Десять прохвостів розстріляно за вироком військово-польового суду… Я щойно повернувся з фронту і вважаю, що тільки тому в Росії у нас залишився один Крим, що я мало розстрілюю негідників, про яких ідеться» . Фурманов вважав, що Слащов-кат - це живе втілення старої армії, «найрізкіше, найсправжнісіньке».

Повернувшись до Москви, Слащов публічно покаявся, був амністований і став працювати у Вищій тактичній стрілецькій школі РСЧА. Собі та сім'ї просив органи ГПУ забезпечити безпеку. У відповідь Ф. Е. Дзержинський написав: Валюти або цінності для забезпечення його сім'ї ми дати не можемо. Також не можемо видати йому грамоту недоторкання особистості. Генерал Слащов досить відомий населенню своїми звірствами. А під охороною тримати його нам не потрібно». 11 січня 1929 р. Слащова у його московській квартирі вбив слухач курсів «Постріл» Л. Л. Коленберг, сказавши, що вбивство скоїв, помстячи за брата, страченого за наказом Слащова у Криму, і єврейські погроми.

У колишньому партійному архіві Кримського ОК КПРС зберігається безліч документів – свідчень звірств та терору білогвардійців. Ось деякі з них: у ніч на 17 березня 1919 р. у Сімферополі розстріляно 25 політв'язнів; 2 квітня 1919 р. у Севастополі щодня контррозвідка знищувала 10–15 осіб; у квітні 1920 р. тільки в одній сімферопольській в'язниці було близько 500 ув'язнених, і т.д.

Навряд чи чимось відрізнялися каральні дії Колчака, Денікіна і Врангеля від подібних акцій генералів Юденича під Петроградом чи Міллера північ від країни. У кожному терорі багато подібного. Як писав І. А. Бунін у щоденниковому записі 17 квітня 1919 р.: «Революції не робляться в білих рукавичках… Що ж обурюватися, що контрреволюції робляться в їжакових рукавицях», і особливо проклинав каральну політику більшовиків. Схожість була насамперед у цьому, що це військові диктатори були бойовими генералами. H. Н. Юденич (1862–1933) – генерал від інфантерії, учасник російсько-японської та світової війни, у 1917 р. – головнокомандувач військами Кавказького фронту. 10 червня 1919 був призначений Колчаком головнокомандувачем білими військами на північному заході Росії, в 1920 емігрував. Є. К. Міллер (1867-1937) - генерал-лейтенант, учасник війни з Німеччиною, у травні 1919 р. призначений Колчаком головнокомандувачем білими військами Північної області, з лютого 1920-го - емігрант.

За генералів-диктаторів були уряди. У жовтні 1919 р. міністр юстиції уряду Юденича підполковник Є. Кедрін склав доповідь про заснування Державної комісії боротьби з більшовизмом. Він вважав за потрібне розслідувати не окремі «злочини», а «охопити руйнівну діяльність більшовиків загалом». На думку міністра, слід було покарати всіх, оскільки «досвід показав, що залишення без репресій найменших учасників злочину призводить до необхідності згодом мати з ними справу вже як головні винуватці іншого однорідного злочину». У доповіді пропонувалося вивчити більшовизм як «соціальну хворобу», та був виробити практичні заходи «для дійсної боротьби з більшовизмом у межах Росії, а й у просторі всього світу» . Ця доповідь залишилася кабінетною витівкою, що свідчить про те, що уряд Юденича своїм головним супротивником вважав більшовиків. Реалії були більш суворі та жорстокі.

У травні 1919 р. у Пскові з'явилися загони генерала С. Н. Булак-Балаховича (1883-1940), і тут же в місті стали вішати людей всенародно, і не тільки більшовиків. В. Горн, очевидець, писав: «Вішали людей постійно управління «білих» псковським краєм. Довгий час цією процедурою розпоряджався сам Балахович, доходячи у знущанні з приреченої жертви майже до садизму. Казнимого він змушував себе робити петлю і самому вішатися, а коли людина починала сильно мучитися в петлі і бовтати ногами, наказував солдатам тягнути його за ноги вниз». Горн повідомляв, що подібні моторошні звичаї були в Ямбурзі та інших місцях перебування військ Юденича. Він визнавав, що в галузі внутрішньої політики північно-західний уряд був «зовсім безсилим», що покарати жодного офіцера-ката не вдалося. У пограбуванні населення бачив H. М. Іванов одну з причин поразки Юденича.

Не менш жорстоким був і генерал Міллер. Це він підписав 26 червня 1919 р. наказ про більшовиків-заручників, які розстрілювалися за замах на офіцерське життя, знаючи, що серед кількох сотень заарештованих більшовиків не так вже й багато. Це він увів понаднормові роботи на підприємствах, жорстоко караючи за «саботаж». За наказом генерала з 30 серпня 1919 р. арешту піддавалися як більшовицькі пропагандисти, а й члени їхніх сімей, конфісковувалося майно і земельні наділи. За розпорядженням Міллера у непридатній для людського житла Іохангу було створено каторжну в'язницю для політичних злочинців. Незабаром із 1200 арештантів 23 були розстріляні за непослух, 310 померли від цинги та тифу, через вісім місяців там залишилося здорових не більше ста ув'язнених. Член уряду при Міллера Б. Ф. Соколов пізніше у спогадах дійшов невтішного висновку у тому, що військові диктатури, очолювані генералами, а чи не стратегічно мислячими політиками, було неможливо перемогти у громадянську війну у Росії. «Приклад більшовиків, - писав він, - показав, що російський генерал хороший тоді, коли його роль обмежується виконанням. Вони можуть бути тільки, але не більше, ніж права рука диктатора, - останнім може бути не тільки російський генерал ».

Всі білі диктатори-генерали мали антибільшовицьку програму, всі вони виступали під одним девізом: «З російським народом, але проти більшовицького режиму». І зазнали поразки від сильнішої диктатури, що зуміла домогтися більшого і в організації армії, і в такому ж нещадному ставленні до населення, і в політичній перспективі одурманювання мас, що чіткіше визначила менталітетне неприйняття суспільством, що відживали. суспільних відносин. Ось цим прагненням чогось нового політики скористалися більш ефективно, ніж генерали. Для радянського і всіх антибільшовицьких урядів у роки громадянської війни була характерна схильність до адміністрування, вирішення складних питань насильницьким методом, скрізь рівень правового захисту громадян був дуже невеликий. Лідери білого руху більш ніж представники червоних на той час говорили про створення правової держави, але ці заяви, як правило, залишалися декларативними. Правоохоронна практика білих урядів була безуспішною. Спочатку прихід білих викликав у населення співчуття, але незабаром ставлення до них ставало неприязним та ворожим. Це було результатом насамперед каральної політики білих урядів та військових.